Я не могла відвести від неї очей — може, я побачу хоч якісь риси Вілла в ній? Ось воно — її очі: блакитні, з відтінком карамелі. Те, як вона трохи нахиляє підборіддя, коли збирається щось сказати. Незмигний погляд її очей. А може, я бачу те, що хочу бачити?
Вона дивилась у вікно, на вулицю внизу.
— Лілі, перш ніж ми продовжимо, я маю…
— Я знаю, що він помер. — Вона різко вдихнула та випустила дим усередину кімнати. — Ну, тобто я саме так про нього й дізналася. По телевізору була документалка про евтаназію — і прозвучало його ім’я. Мама збісилася без жодної причини та побігла у ванну. Виродок пішов до неї — а я, звичайно, підслуховувала. Вона була абсолютно шокована — бо навіть не знала, що він став інвалідом. Я все чула. Ну тобто я знала, що Виродок не мій справжній батько — але раніше мама завжди тільки казала, що мій батько був козлом, який не хотів про мене чути.
— Вілл не був козлом.
Вона смикнула плечима.
— Ну а за її словами, був. У будь-якому разі, я намагалася щось спитати, але вона вічно все вивертала й казала, що я маю знати тільки одне: Виродок Френсіс є мені кращим батьком, ніж Вілл Трейнор міг будь-коли стати, і що мені краще припинити розпитування.
Я ковтнула води. Ніколи ще мені не хотілося вина так сильно.
— І що ти зробила?
Вона ще раз затяглася димом.
— Поґуґлила, що ж іще. І знайшла вас.
Мені треба було залишитися на самоті та обдумати все це. Я була надто приголомшена новинами. Незрозуміло, що думати про цю гостру дівчину, яка ходила в мене по кімнаті та кресала навколо себе іскри.
— Так що, він зовсім нічого про мене не казав?
Я дивилася на її взуття: сильно потерті балетки, що, вочевидь, дуже багато блукали вулицями Лондона. Раптом виникло відчуття, наче мене хтось наживлює на гачок.
— Скільки тобі років, Лілі?
— Шістнадцять. Я хоч трохи на нього схожа? Я бачила в інтернеті фото, але, може, у вас є ще? — Вона оглянула кімнату. — Усі фотографії в коробках?
Вона зиркнула на картонні коробки в кутку. Цікаво, вона що, просто зараз їх відкриє та почне роздивлятися? Тоді вона точно знайде Віллів светр. Я запанікувала.
— Ем… Добре, Лілі. Це все… цього всього забагато, щоб усвідомити. Якщо ти та, ким себе називаєш, то нам із тобою… нам із тобою треба багато про що поговорити. Але вже майже одинадцята, і, я думаю, не треба починати цієї розмови зараз. Де ти живеш?
— Сент-Джонс-Вуд[16].
— Добре. Ем… Твої батьки, мабуть, непокояться, де ти. Може, я дам тобі свій номер, і ми…
— Я не можу поїхати додому. — Вона відвернулася до вікна та звичним жестом струснула попіл. — Якщо чесно, я взагалі не маю тут бути. Я маю бути в школі — я в пансіоні вчуся. Там страшенна істерика через те, що я пішла. — Вона витягла телефон, наче про щось згадала, глянула на екран і скривилася. Телефон знову зник у кишені.
— Ну, тоді я не знаю… що б ще я могла, крім як…
— Тоді, може, я залишуся тут? Тільки сьогодні? Завтра ви б могли мені ще щось про нього розказати.
— Тут? Ні. Ні. Вибач, ні. Я тебе не знаю.
— Але ви знаєте мого батька. Так що, ви вважаєте, що він узагалі про мене не знав?
— Ти маєш повертатися додому. Слухай, зателефонуймо твоїм батькам. Вони приїдуть по тебе. Давай…
Вона тупо дивилася на мене.
— Я думала, ви допоможете.
— Я допоможу, Лілі. Але це не найкращий…
— Ви не вірите мені.
— Я… я не знаю, що…
— Ви не хочете допомагати. Не хочете нічого робити. Що ви взагалі мені розповіли про мого батька? Нічого. Як ви допомогли?? Аж ніяк. Дякую.
— Зачекай! Це несправедливо! Ми ж щойно…
Але дівчина кинула у вікно недопалок, повернулася та пройшла повз мене до дверей.
— Що таке? Куди ти йдеш?
— А вам яка різниця? — відрубала вона та гримнула дверима, перш ніж я встигла щось сказати.
Я заклякла на дивані, намагаючись перетравити те, що сталося протягом останньої години. Голос Лілі дзвенів у мене в голові. Чи правильно я її почула? Я знов і знов прокручувала її слова, намагаючись побороти нав’язливе гудіння.
«Мого батька звали Вілл Трейнор».
Вочевидь, матір Лілі сказала їй, що Вілл не хотів мати з нею нічого спільного. Але я впевнена, що він обов’язково б мені сказав. У нас не було таємниць одне від одного. Ми ж були тими людьми, що розповідають одне одному все, чи не так? На якусь мить я завагалася: може, Вілл не був зі мною настільки щирим, як я думала? Чи міг він просто взяти та стерти зі своїх думок цілу дочку?