— Ого, — сказав він, коли я закінчила. — Це… — труснув головою, — це… Ви думаєте, вона дійсно та, за кого себе видає?
— Вона наче схожа на нього трохи. Але, якщо чесно, не знаю. Може, це я сама вишукую схожість? Бачу те, що хочу бачити? Таке може бути — я постійно думаю про те, як було б добре, аби після нього щось лишилося. Ну, коли не думаю про те, яка я невдаха. Крім того, є й інші думки: якщо вона і справді його дочка, то страшенно несправедливо, що він ніколи її не знав; як із цим даватимуть раду його батьки; а що, якщо зустріч із нею могла змінити його думку? Що, коли саме це могло б переконати його, що… — Мій голос затнувся, і я змовкла.
Сем відхилився на стільці та насупив брови.
— Саме через цього чоловіка ви тепер відвідуєте групу підтримки?
— Так.
Він вивчав мене, намагаючись зрозуміти, чим Вілл для мене був.
— Я не знаю, що робити, — сказала я. — Чи знайти її, чи полишити все це?
Він думав, роздивляючись місто навколо нас.
— А що б він зробив?
Його слова ошелешили мене. Я дивилася знизу вгору на цього великого чоловіка з відкритим поглядом, дводенною щетиною та добрими вправними руками. Усі мої думки кудись зникли.
— Ви як?
Я зробила великий ковток соку, намагаючись приховати те, що великими літерами було написане в мене на обличчі. Раптом з якоїсь невідомої мені причини захотілося заплакати. Усе це вже занадто. Дивна ніч — вона вибила мене з колії. Вілл знову наче з’явився на обрії мого життя — він був у кожній моїй розмові. Я раптом побачила його обличчя з тією саркастично зведеною бровою — він наче казав: «Що це ти робиш, Кларк?»
— Просто… довгий день. Думаю, якщо ви не проти, я…
Сем відсунув свій стілець та підвівся.
— Ні, ні, звісно не проти. Ідіть. Вибачте, я не подумав…
— Усе було добре, просто…
— Ніяких проблем. Довгий день. Зустріч вашої групи. Я ж розумію. Ні-ні, — заперечив він, коли я почала шукати гаманець, — я заплачу за ваш сік.
Мені здається, я бігла до своєї машини, забувши про шкутильгання. Усю дорогу я відчувала спиною його погляд.
Припаркувавши машину коло будинку, я зрештою видихнула, наче утримувала дихання від самого бару. Кинула оком на крамницю на розі, потім на вікна своєї квартири і вирішила, що не хочу поводитися розважливо. Я хотіла вина — декілька великих повних келихів. Пити, аж доки зможу припинити озиратися назад. Або взагалі дивитися на будь-що.
Коли я вилазила з машини, заболіло стегно. Воно постійно боліло відтоді, як я познайомилася з Річардом. Фізіотерапевт казав мені не проводити забагато часу на ногах, але сама лише думка сказати про це Річардові наводила жах.
«О, я зрозумів. Ви хочете працювати в барі і мати можливість увесь день сидіти. Правильно?»
Я уявила його вгодоване обличчя, що ідеально підходить для керівника середньої ланки, його охайну невиразну стрижку, ту втомлену перевагу, з якою він ставиться до інших, хоча сам лише на пару років старший за мене. Я заплющила очі, намагаючись позбутися тривожного ворушіння в животі.
— Дякую, це все, — відповіла я на запитання касира, ставлячи пляшку «совіньйон блан» на прилавок.
— Вечірка, мабуть?
— Що?
— Ну, твій костюм. Ти… Не кажи, не кажи. — Самір потер підборіддя. — Ти Білосніжка?
— Угадав.
— Обережніше з вином. Порожні калорії, розумієш? Краще пити горілку — ось чистий напій. Можна з лимоном. Я завжди це кажу Джинні — вона живе на тому боці вулиці. Вона стриптизерка, ти в курсі? Їм треба стежити за фігурою.
— О, поради щодо правильного харчування? Дуже мило з твого боку.
— Уся річ у цукрі. Треба контролювати кількість цукру. Немає сенсу купляти знежирені продукти, якщо в них повно цукру, — це і є порожні калорії. Найгірше — отой хімічний цукор. Він пристає до кишок.
Він провів вино через касу та віддав мені решту.
— А що ти їси, Саміре?
— Локшину з беконом. Смакота!
Я загубилась у своїх думках десь між болем у тазу, відчаєм щодо роботи та дивним бажанням і собі з’їсти тієї локшини з беконом — і раптом побачила її. Вона сиділа коло мого під’їзду на землі, обіймаючи коліна. Я взяла решту і майже побігла через дорогу.
— Лілі?
Вона повільно підвела голову. Голос нечіткий, очі червоні — наче вона плакала.
— Мене ніхто не впустив. Я дзвонила в усі квартири — але ніхто не впустив.
Я відімкнула, поклала ключ у сумку і схилилася над нею:
— Що сталося?
— Я хочу спати, — сказала вона й потерла очі. — Я страшенно втомилася. Хотіла взяти таксі додому, але в мене немає грошей. — Я відчула гіркий запах алкоголю.