Я зморщила ніс від запаху цигарок. Глянула на годинник.
— Котра година?
— Ну, кава вже, мабуть, вихолола. Я не знала, чи треба тебе будити.
— У мене вихідний. — Я потяглася за чашкою. Ще тепла. Я з радістю ковтнула, а потім здивовано глянула на чашку.
— Стривай-но. Звідки в тебе кава? Я ж замкнула вхідні двері.
— Я спустилася пожежною драбиною, — пояснила вона. — Грошей у мене не було, так що я розповіла продавцеві в кіоску, з якої я квартири, — він сказав, що ти можеш занести гроші пізніше. О, ти також винна йому за дві булочки з копченою сьомгою та сиром.
— Та ну? — Я хотіла, щоб мій голос звучав суворо, але раптом захотілося їсти.
Вона впіймала мій погляд.
— Ой, а булочки я вже з’їла. — Вона видихнула дим просто всередину кімнати. — У тебе в холодильнику малувато їжі. Тобі справді треба трохи обжитися тут.
Ця ранкова Лілі сильно відрізнялася від тієї дівчини, яку я минулого вечора знайшла на вулиці. Важко повірити, що це одна й та сама людина. Я повернулась у спальню, щоб повністю вдягтися — чула, як вона прошльопала в кухню, щоб налити собі води.
— Гей, як тебе… Луїзо! Позич мені трохи грошей? — погукала вона.
— Якщо це для того, щоб знову нализатися, то ні.
Вона без стуку зайшла в мою спальню — мені довелося прикритися кофтою.
— І можна я лишуся тут іще на одну ніч?
— Лілі, мені треба поговорити з твоєю мамою.
— Нащо?
— Мені треба більше інформації про те, що взагалі відбувається.
Лілі стояла у дверях.
— Ти не віриш мені.
Я жестом попросила її відвернутися, щоб я могла застебнути ліфчик.
— Вірю. Але давай домовимося: якщо ти від мене чогось хочеш, то я маю право знати про тебе більше.
Я саме натягла футболку, коли вона повернулася:
— Роби як хочеш. А мені ще треба речі забрати.
— Що? Звідки? Де ти ночувала?
Вона вийшла — наче й не чула запитання, — підняла руку й понюхала в себе під пахвою.
— Можна, я скористаюся твоєю ванною? Від мене страшенно смердить.
За годину ми вже приїхали в Сент-Джонс-Вуд. Я була навдивовижу виснажена — як подіями ночі, так і дивною енергією, що йшла від Лілі. Вона без упину метушилася, курила — потім раптом замовкала, і повисала така важка тиша, що я майже відчувала вагу її думок.
— Хто то був? Той хлопець учора? — Я зберігала нейтральний голос та спокійний вираз обличчя.
— Та ніхто.
— Ти казала, що він твій хлопець.
— Ну, значить, хлопець. — Її голос напружився, обличчя не виказувало жодної емоції. Коли ми під’їхали ближче до будинку її батьків, вона схрестила руки на грудях та притисла коліна до грудей. У неї став такий зухвалий погляд, наче вона вже вела з кимось німу битву. Я спочатку сумнівалася, чи правду вона сказала щодо Сент-Джонс-Вуд, але потім вона показала рукою на широку вулицю, засаджену деревами, і сказала повернути в третій з’їзд праворуч. Вулиця була такою, на яких зазвичай живуть дипломати й банкіри-емігранти з Америки. Такими вулицями, здається, навіть ніхто ніколи не їздить. Я припаркувала машину та глянула на високу білу будівлю, прикрашену ліпниною, з охайно підстриженими тисами й бездоганними вікнами.
— Ти живеш тут?
Вона ляснула пасажирськими дверцятами так, що машина загриміла.
— Я не живу. Вони тут живуть.
Вона відчинила двері, і я ніяково пішла за нею, відчуваючи себе незваною гостею. Ми зайшли в просторий хол із високою стелею, паркетом на підлозі та величезним дзеркалом у золоченій рамі на стіні — на ньому вже й місця не лишилося від білих карток-запрошень. На маленькому старовинному столику поряд стояла ваза з чудовим букетом — запах квітів заповнював собою все приміщення.
Звідкись із другого поверху долітав галас, може, дитячі голоси — складно було розібрати.
— Мої брати, мамині діти від другого шлюбу, — презирливо пояснила Лілі, проходячи в кухню. Вочевидь, вона чекала, що я піду за нею. Кухня була величезна, у модерністських сірих кольорах. Поліровані робочі поверхні сіро-коричневого кольору тяглися всюди. Усе тут кричало грошима: від тостера «Дуаліт» до кавової машини, яка була досить складною навіть для роботи в міланській кав’ярні. Лілі оглянула вміст холодильника, витягла звідти контейнер зі шматочками свіжого ананаса й почала їсти просто руками.
— Лілі? — Згори почувся схвильований жіночий голос. — Лілі, це ти? — Звуки кроків сходами.
Лілі закотила очі.
У дверях з’явилася блондинка. Спочатку вона глянула на мене, потім на Лілі — та жадібно закидала шматочки ананаса до рота. Підійшовши до дівчини, блондинка забрала в неї контейнер: