Намагаюсь усміхнутися.
Вони обоє схилилися наді мною. Обличчя напружені, знервовані.
— Вона схудла, Бернарде. Тобі не здається, що вона схудла?
Батько нахиляється, і я бачу, що очі в нього вологі, а усмішка тремтить трохи сильніше, ніж зазвичай.
— Вона має чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. — Він стискає мою долоню, підносить до своїх губ та цілує. Тато ніколи в моєму житті такого не робив.
Саме тут я усвідомлюю, що мало не померла, і з грудей раптом виривається плач. Я заплющую очі, і з них ллються пекучі сльози. Він тримає мою долоню у своїх великих руках, укритих мозолями від роботи з деревиною.
— Ми тут, серденько. Усе добре. Тепер усе буде добре.
Протягом двох тижнів вони щодня приїздять за п’ятдесят миль до мене. Потім — кожних декілька днів. Батько взяв відпустку на роботі, бо мама сама не їздить так далеко — у Лондоні ж усяке може трапитися. Вона часто це повторює, зі скрадливим поглядом за спину, наче за дверима палати стоїть злодій з ножем. Тріна завжди залишається доглядати дідуся — але коли мама це каже, то стає зрозуміло, що не моя сестра висловила таку пропозицію.
Мама привозить домашню їжу — відтоді, як ми разом п’ять хвилин роздивлялися мій обід, але так і не змогли втямити, що ж воно таке.
— Ще й ці пластикові підноси, Бернарде! Як у в’язниці.
Вона сумно потикала те виделкою, а потім понюхала. І з того часу вона завжди привозить велетенські сандвічі — товсті шмати шинки чи сиру в білому батоні, — а також домашній суп у банці. «Зрозуміла їжа», — каже вона. Годує мене, як дитину. Язик поступово повертається до нормальних розмірів — коли я впала, то мало не прокусила його наскрізь. Мені сказали, що це не рідкість.
У мене було дві операції на стегні, а ліва нога та рука в гіпсі по самі суглоби. Кіт, один із санітарів, запропонував написати щось у мене на гіпсах — мовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються білими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евеліні, медсестрі з Філіппін, довелося замазати його, щоб ніхто не побачив. Він возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповідаючи лікарняні плітки. Я б чудово жила і без розповідей про те, як люди повільно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з п’ятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.
Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людей — я їх уже впізнаю, — потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, — аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.
Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.
— Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!
Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж з’явиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того — «Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.
У п’ятницю після останньої операції на стегні мама привозить халат — він на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, — як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:
— Медсестри казатимуть, що то я, Джозі. — Він швидко відчиняє й зачиняє двері.
— Вона занадто худа — їй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчати — ти звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.
— Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.
Мама стишила голос:
— Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!