Батько глянув на мене:
— Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.
Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.
— Що таке? У чому річ? — питаю.
Вони ніяково дивляться одне на одного.
— Ну… — Мама сідає на краю ліжка. — Доктор каже… консультант каже… не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.
Я відкушую шматок яєчного бутерброда — лівою рукою я вже можу тримати деякі речі.
— А… Мене відволікли.
— Коли ти ходила дахом.
Жую свій бутерброд.
— А може, ти ходила вві сні, серденько?
— Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.
— Ходила. Пам’ятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і з’їла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?
— М-м… Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.
— І рівень алкоголю в тебе в крові… Лікарі кажуть, що ти випила… випила страшне багато.
— У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.
— Голос.
— Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голос — голос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.
— Дівчини?
— Я пам’ятаю лише її голос.
Тато нахилився до мене:
— А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна…
— Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.
— А вони й казали, що швидку викликала дівчина. — Мама торкнулася татової руки.
— Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок?
Я перестаю жувати. Вони сором’язливо відводять очі.
— Що? Ти… ти думаєш, що я стрибнула, чи що?
— Ми нічого такого не кажемо. — Тато чухає потилицю. — Просто… ну… відтоді як… усе пішло якось не так… ми довго не бачили тебе… і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.
— Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?
— Ні, просто нас розпитують про всіляке…
— Хто розпитує? І про що?
— Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося… ну… ти розумієш, відтоді…
— Психіатри?
— Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарями — і ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона…
— Ви були в мене у квартирі?
— Ну, ми ж мали забрати твої речі.
Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»
— Зараз тобі треба побути з родиною — доки ти не оговтаєшся.
Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартирі — хай там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому і нічим не клопотатися до наступної зміни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд і бути знову тією дівчиною. Тією, яка. Я не хочу відчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життєрадісного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Віллів будинок щодня, думаючи, яке місце я в ньому мала, — від цього ніде не подітися.
Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болить — і я просто більше не можу боротися.
За два тижні тато привозить мене додому у своєму робочому фургоні. Там попереду лише одне місце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Під нами несеться шосе, і мій шлунок нервово напружується.
Веселі вулиці мого рідного містечка тепер мені чужі. Я споглядаю їх дещо віддалено, вивчаю. Усе здається таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким. Я розумію, що саме так бачив це Вілл, коли вперше повернувся додому після аварії. Відганяю цю думку. Ми під’їжджаємо до нашої вулиці, і я намагаюся провалитися крізь сидіння. Не хочу цих ввічливих розмов із сусідами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за мої вчинки.