Утім деінде державну політику успішно втілювали ще до завершення війни. Звичайно, початок цьому поклали німці вивезенням та геноцидом євреїв, а також масовим виселенням поляків й інших слов’янських націй. Під контролем Німеччини в 1939‒1943 роках відбувався рух в обох напрямках румунів й угорців через новий кордон на спірній території Трансильванії. Зі свого боку радянська влада втілила низку примусових обмінів населенням між Україною та Польщею: мільйон поляків утекли або були виселені зі своїх домівок на території сьогоднішньої Західної України, тоді як пів мільйона українців переїхали з Польщі до Радянського Союзу в період із жовтня 1944-го по червень 1946 року. Упродовж кількох місяців колись багатоконфесійний, полімовний та мультиетнічний регіон перетворився на дві відмінні, моноетнічні території.
Болгарія переселила 160 тисяч турків до Туреччини; Чехословаччина, згідно з лютневим договором з Угорщиною 1946 року, обміняла 120 тисяч словаків, які проживали в Угорщині, на відповідну кількість угорців, що мешкали на півночі від Дунаю, у Словаччині. Інші подібні обміни відбулися між Польщею й Литвою та між Чехословаччиною й Радянським Союзом; 400 тисяч осіб з Південної Югославії переселили в північну частину країни замість німців та італійців, які залишили ці території. Тут, зрештою як і всюди, згоди в людей не питали. Однак найбільше переселення торкнулося німців.
Східноєвропейські німці, мабуть, у будь-якому разі втекли б на Захід: станом на 1945 рік у країнах, де їхні родини проживали багато сотень років, їх ніхто не хотів бачити. Чи то через щире народне бажання покарати місцевих німців за розорення під час війни та окупації, чи то через маніпуляції такими настроями з боку післявоєнних адміністрацій, німецькомовні спільноти Югославії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Балтійського регіону та західної частини Радянського Союзу були приречені і знали про це.
Зрештою, їм не залишили вибору. Уже в 1942 році британці таємно погодилися на вимогу чехів щодо післявоєнного виселення німецького населення Судет, а росіяни та американці пристали на це наступного року. 19 травня 1945 року президент Чехословаччини Едвард Бенеш оголосив, що вони «вирішили усунути німецьку проблему в… республіці раз і назавжди»[15]. Німці (так само як і угорці та інші «зрадники») мали віддати своє майно державі. У червні 1945 року в них відібрали землю, а 2 серпня того самого року вони втратили чехословацьке громадянство. Майже три мільйони німців, майже всі з чеських Судет, були вислані в Німеччину впродовж подальших вісімнадцяти місяців. Під час цих виселень близько 267 тисяч осіб загинуло. У 1930 році німці становили 29% населення Богемії та Моравії, натомість згідно з переписом 1950 року їх лишилося лише 1,8%.
З Угорщини було виселено ще 623 тисячі німців, з Румунії — 786 тисяч, з Югославії — близько пів мільйона, з Польщі — 1,3 мільйона. Але найбільша кількість німецьких біженців походила з колишніх східних земель самої Німеччини: Сілезії, Східної Пруссії, Східної Померанії та Східного Бранденбургу. Під час Потсдамської зустрічі (17 липня — 2 серпня 1945 року) США, Велика Британія та СРСР домовилися — і це засвідчено в статті XII угоди, — що уряди трьох країн «визнають, що переселення до Німеччини німецького населення, чи принаймні його частини, з Польщі, Чехословаччини та Угорщини мусить відбутися». Частково цей пункт просто констатував те, що вже сталося, але водночас він свідчив про офіційне визнання наслідків переміщення кордонів Польщі на захід. Близько семи мільйонів німців тепер опинилися б у Польщі, а польська влада (та радянські окупаційні сили) хотіли їхнього виселення — почасти для того, щоб поляки та представники інших національностей, які втратили землі, що тепер входили до складу СРСР, могли б, зі свого боку, заселити нові території на заході.
У результаті було де юре визнано нову реальність. Східну Європу примусово очистили від німецького населення: виконуючи свою обіцянку, дану у вересні 1941 року, Сталін повернув «Східну Пруссію до слов’янства, де їй і належить бути». Потсдамська декларація проголошувала, що «будь-які переселення мають відбуватися в організований та людяний спосіб», але за реальних обставин це було малоймовірно. Деякі західні спостерігачі були шоковані поводженням з німецьким населенням. Енн О’Гар Маккормік, кореспондентка New York Times, записала свої враження 23 жовтня 1946 року: «Масштаб цього переселення й умови, у яких воно відбувається, ще не бачені в історії. Ніхто із самовидців цих жахів не сумнівається, що це злочин проти людяності, за яку історія стягне жахливу плату».
15
У своїй промові 9 травня в Братиславі Бенеш заявив, що чехи та словаки більше не бажають жити з угорцями й німцями в одній державі. Ці настрої та дії, які вони спровокували, відтоді захмарюють чесько-німецькі та словацько-угорські відносини.