Але саме в цьому і був сенс. Жити нормальним життям в окупованій Європі означало порушувати закон: насамперед закони окупантів (комендантські години, правила пересування, расові закони тощо), але також і звичайні закони та правила. Приміром, більшість простих людей, які не мали доступу до сільськогосподарської продукції, мусили йти на чорний ринок або вдаватися до нелегального бартеру, щоб прогодувати свої родини. Крадіжки — чи то в держави, чи то в співгромадянина, чи то зі сплюндрованої єврейської крамниці — стали такі поширені, що в очах багатьох людей більше не вважалися злочином. В умовах, коли жандарми, поліцейські та місцева влада, яка представляє та обслуговує інтереси окупанта, та й самі окупанти регулярно вдаються до організованої злочинності коштом місцевого населення, яке потрапить їй під руку, загальні порушення закону перетворилися на акти спротиву (хоч і не так у момент скоєння, як у пізнішій ретроспективі по завершенні окупації).
Найголовніше те, що жорстокість стала частиною буденності. Найвища гранична влада сучасної держави завжди передбачала монопольне право на застосування сили та волю до її застосування в разі необхідності. Але в окупованій Європі влада, власне, й означала та насамперед полягала в безперешкодному застосуванні сили. Цікаво, що саме за цих обставин держава втратила своє монопольне право на насильство. Партизанські загони й армії змагалися за легітимність, а переможця визначала здатність встановлювати правила на тій чи іншій території. Ця закономірність найбільше впадала в очі у віддалених регіонах Греції та Чорногорії, а також на східних кордонах Польщі, де влада сучасних держав ніколи не була дуже сильною. Але наприкінці Другої світової війни в деяких частинах Франції та Італії відбувалося те саме.
Жорстокість породжувала цинізм. Окупанти — як нацисти, так і совєти — збурювали війну всіх проти всіх. Вони відохочували не тільки вірність поваленій владі колишнього режиму чи держави, а й будь-яке почуття коректності чи зв’язку між людьми, і загалом досягли в цьому успіху. Якщо влада жорстоко й беззаконно поводилася з твоїм сусідом — бо він єврей, має добру освіту, є представником етнічної меншини, потрапив у немилість режиму або й просто так, — чому ти сам маєш його поважати? Насправді часто було розумно діяти на випередження і заслужити прихильність влади, зробивши капость сусідові.
В окупованій (і навіть неокупованій) Німеччиною Європі аж до кінця війни кількість анонімних доносів, особистих звинувачень та просто пліток вражала. Упродовж 1940‒1944 років СС, Гестапо та місцева поліція в Угорщині, Норвегії, Нідерландах і Франції отримали величезну кількість доносів, за більшість з яких навіть не давали винагороди чи іншої матеріальної вигоди. За радянської влади (зокрема в окупованій совєтами в 1939‒1941 роках Східній Польщі) так само беззастережно процвітало заохочення обмовляння в якобинському дусі та (французький) революційний звичай сумніватися в будь-чиїй лояльності.
Іншими словами, кожен мав вагомі підстави боятися всіх навколо. Підозрюючи інших у прихованих мотивах, люди швидко починали звинувачувати одне одного в уявних порушеннях чи отриманні незаконної вигоди. Захисту від вищих за посадою не існувало: справді, можновладці часто виявляли неабияке свавілля. У 1939‒1945 роках більшість європейців втратила свої права — громадянські, юридичні, політичні. Держава перестала бути берегинею права і справедливості — навпаки, гітлерівський уряд нового ладу перетворився на головного хижака. Ставлення нацистів до життя та здоров’я небезпідставно зажило поганої слави, але їхнє поводження з власністю, імовірно, стало їхньою найважливішою практичною спадщиною, яка cформувала післявоєнний світ.
За німецької окупації право на власність було в найкращому разі умовним. У європейських євреїв просто відібрали гроші, майно, будинки, магазини та підприємства. Нацисти, колаборанти та їхні прибічники розподілили цю власність між собою, а залишки віддали на поталу місцевому населенню. Але жертвами конфіскації та позбавлення майна ставали не лише євреї. «Право» на володіння чимось ставало примарним, часто беззмістовним, і залежало суто від доброї волі, інтересів або примх тих, хто перебував при владі.
У цьому кардинальному примусовому коловороті майна були і переможці, і переможені. Коли євреїв й інших жертв етнічних чисток не стало, їхні магазини та квартири змогли привласнити місцеві; їхні інструменти, меблі та одяг конфіскували або вкрали нові власники. Найбільших масштабів цей процес набув у «зоні смерті» — від Одеси до країн Балтії, але він відбувався всюди: ті, хто вижили в концентраційних таборах і повернулися до Парижа чи Праги в 1945 році, часто з’ясовували, що їхні оселі зайняли «військові квартиранти», які агресивно відстоювали своє право там мешкати і відмовлялися виїжджати. У такий спосіб сотні тисяч звичайних угорців, поляків, чехів, нідерландців, французів та представників інших етносів ставали співучасниками нацистського злочину, навіть якщо просто отримували від цього вигоду.