Портрет Йосипа Броза Тіто прикрашає будівлю в Белграді, липень 1948 року. Сталін припинив відносини з комуністичною Югославією навесні 1948 року не через її політику, а розізлившись на непідкорення Тіто, його культ особистості та дедалі більший виклик монополії Москви на комуністичну владу.
Американський літак приземляється в берлінському аеропорту Темпельгоф, червень 1948 року. Берлінська блокада, яка тривала одинадцять місяців, була великим стратегічним прорахунком Сталіна: вона розвіяла ілюзії щодо нейтралітету, змусила західних союзників узяти на себе зобов’язання щодо Берліна та пришвидшила створення НАТО.
Присутні під час створення. Зліва направо: Дін Ачесон, державний секретар США та ідейний натхненник політики «стримування»; Ернест Бевін, післявоєнний міністр закордонних справ Великої Британії, чиєю ідеєю став Атлантичний Альянс; Робер Шуман, французький державний діяч, який запропонував створити Європейську спільноту вугілля та сталі.
Соціалізм із людським обличчям: «дідусь Сталін» на демонстрації в Москві, 1949 рік. «Він нагадав мені тиранів Відродження: жодних принципів, будь-які методи, але ніяких епітетів — завжди “так” або “ні”, хоча вірити йому можна було, тільки якщо це було “ні”». (Клемент Еттлі, прем’єр-міністр Великої Британії)
Повстання в Східному Берліні 17 червня 1953 року стало в Радянському блоці першим виявом того, що народ може «втратити довіру до уряду». Варіант «розпустити народ та обрати собі інший» (як саркастично запропонував Брехт) виявився недосяжним, хоч і не тому, що погано намагалися.
Ласло Райк (у центрі) в останній день суду над ним, 23 вересня 1949 року. Як міністр внутрішніх справ і комуніст Райк сам був відповідальний за смерть багатьох невинних; але суд над ним та подальша страта перетворили його в очах наступних поколінь на мученика.
Робітники в радянському ГУЛАГу, орієнтовно 1952 рік. Того року, на піку другого сталінського терору, в радянських трудових таборах утримували 1,7 мільйона в’язнів, у трудових колоніях — ще 800 тисяч, а 2 753 000 — у «спеціальних поселеннях». «Звичайним» терміном у ГУЛАГу були 25 років.
Жан-Поль Сартр милується рідкісними книгами в Національній бібліотеці в Ленінграді, 23 червня 1954 року. У той час Сартр захоплювався комунізмом радше через романтичні ілюзії (та нелюбов до Америки), аніж через ідеологію; але в подальші десятиліття це захоплення заплямувало його міжнародну репутацію й притлумило його післявоєнне інтелектуальне сяйво.
Реймон Арон (ліворуч) відвідує радіо «Вільна Європа» в Мюнхені в 1952 році. (Праворуч — Франк Мунк, радник радіо з питань інтелектуальної співпраці.) Арон був лібералом у неліберальну добу; інші інтелектуали його часу часто не могли зрозуміти його політичного вибору: «У політиці вибір роблять не між добром і злом (так ніколи не буває), а між бажаним і відразливим».
Микита Хрущов відвідує колгосп. «Містер X» вважав себе експертом у сільському господарстві, хоча його експерименти зазвичай завершувалися катастрофічними поразками. Але його внесок у десталінізацію (зокрема його «таємна промова» в лютому 1956 року) був безцінним, незважаючи на те, що його наслідки перевищили його очікування.
Імре Надь (у центрі) після звернення до ООН, 1 листопада 1956 року. Надь дорого заплатив за свою роль у приреченому Угорському повстанні, але в довготерміновій перспективі Москва заплатила ще більше, зруйнувавши ілюзії своїх же прихильників.
Зведення Берлінського муру, 19 серпня 1961 року. Незважаючи на протести, західні уряди не дуже сумували через те, що багаторічну кризу навколо Берліна вдалося розв’язати завдяки рішенню Радянського Союзу побудувати фізичний бар’єр між двома частинами окупованого міста.
«Шлюб Марії Браун» (1978) — уїдливе препарування режисером Райнером Фассбіндером недоліків післявоєнної Федеративної Республіки. Для нового покоління критиків західнонімецька одержимість заможністю, політичною демобілізацією й колективним забуванням була всього лише новим проявом старих німецьких вад.
«Усі німці разом із бундесканцлером схвильовано дивляться на свою столицю». Насправді Конрад Аденавер (який був родом з католицького Райнланду) щиро не любив прусський Берлін. Але він не гребував використовувати розділене місто як важіль, щоб домагатися поступок від західних союзників.