Захоплена студентами Сорбонна, Париж, 1968 рік. Незважаючи на марксистські зображення — Мао, Сталіна, Енгельса та Маркса на прапорі з серпом і молотом, — протестувальники 1968 року не надто захоплювалися доктриною. Крім того, більшість із них і не були серйозно налаштовані. Як згадував один із них, ми просто «любили Революцію» (Дені Кон-Бендіт).
Робітники автомобільних заводів та фабрик з виробництва шин на демонстрації на площі Сан-Карло в Турині, 25 вересня 1969 року. В Італії і Франції масові страйки та робітничі протести становили для влади більшу небезпеку, ніж швидкоплинний студентський радикалізм.
Прага, серпень 1968 року. «Кожна комуністична партія вільна застосовувати принципи марксизму-ленінізму та соціалізму у своїй країні... але вона не вільна відходити від цих принципів, якщо хоче залишатися комуністичною партією» (Леонід Брежнєв, 3 серпня 1968 року). Радянське вторгнення придушило Празьку весну та будь-які рештки ілюзій щодо самого комунізму.
Плакат «У розшуку», на якому зображено групу Баадера — Майнгоф, 1972 рік (Ульріка Майнгоф та Андреас Баадер — угорі ліворуч). «Позапарламентські» німецькі радикали вдавалися до насильства, щоб «зірвати маску» з Федеративної Республіки й викрити «технологію цивілізованого знищення, яка була властива Новому ладу Бреттон-Вудської системи».
День початку судового процесу в квітні 1982 року над 63 членами Червоних бригад, яких звинувачували в убивстві Альдо Моро. Ліві терористи в Італії підкреслювали свої (уявні) зв’язки з пролетаріатом, але більшу небезпеку становили (і вбивали більше людей) терористи з правого флангу.
Члени ETA («Країна Басків і Свобода»), 1982 рік. Баскські бойовики, розчаровані через зростання відчуження з боку заможного місцевого населення (більшість походила з інших частин Іспанії), яке залишав байдужим образ «незалежної Країни Басків», упродовж 1980-х щороку в середньому вбивали 34 особи.
«Щоб кинути в солдата, знайшов я каменюку... Коли я трішки підросту, то матиму шаблюку...» (дитяча кричалка, Белфаст, близько 1976 року). Тристороннє протистояння між бойовиками ІРА, бойовиками-протестантами та Британською армією тривало тридцять років і призвело до майже двох тисяч смертей.
Португальські робітники, які приїхали до Франції, 1970 рік. У 1973 році іноземці у Франції становили 11% робочої сили. У Західній Німеччині було майже три мільйони «гостьових робітників», переважно із середземноморських країн. Європейське «економічне диво» великою мірою залежало від внеску цих мігрантів та переказів, які вони надсилали додому.
Італійські жінки на демонстрації за реформу законодавства, що стосувалося розлучень, 1974 рік. Післявоєнне західноєвропейське законодавство щодо соціальної допомоги надавало переваги насамперед працевлаштованим робітникам та сім’ям. Питання, які особливо хвилювали жінок, — аборти, контрацепція, розлучення — у Північній Європі мали чекати на вирішення до шістдесятих років, а в інших частинах Європи — до сімдесятих.
Франсіско Франко та його призначений наступник принц Хуан Карлос, жовтень 1971 року. Генералісимус (який номеру 1975 році) був би дуже розчарований своїм протеже: як король Хуан Карлос придушив військовий переворот і виявився непохитним народним захисником демократичної Іспанії.
Перші парламентські вибори в Португалії, квітень 1975 року. З погляду сьогодення перехід до парламентської демократії в європейському Середземномор’ї здається безболісним і навіть неминучим. Але на той час багато хто і з лівого, і з правого політичного флангу очікував чогось іншого та був здивований (і розчарований) результатом.
Канцлер Віллі Брандт і прем’єр НДР Віллі Штоф в Ерфурті під час перших внутрішньонімецьких переговорів у березні 1970 року. Нова східна політика Брандта відкрила шлях для контактів та послабила напругу в Центральній Європі, але декому здавалося, що Західна Німеччина легітимізує і навіть підтримує комуністичних сусідів.
«Очі Капітули, а губи Мерілін Монро». Своїм успіхом в отриманні величезної бюджетної поступки для Британії від ЄЕС Маргарет Тетчер завдячувала своєму вмінню спокушати та залякувати не лише британський електорат, а й навіть бувалих циніків на кшталт Франсуа Міттерана.