Ця книжка оповідає історію Європи з кінця Другої світової війни, а отже, починається з 1945 року — Stunde nul, або, як цей рік називається в Німеччині, «години нуль». Але на історію європейського континенту, власне, як і на все у ХХ столітті, кидає тінь тридцятилітня війна, розпочата в 1914 році, коли він ступив на шлях до катастрофи. Перша світова війна стала жахливою бійнею для всіх її учасників — у боях загинула половина чоловічого населення Сербії від 18 до 55 років, — однак закінчилася нічим. Усупереч поширеній у той час думці, Німеччина не зазнала поразки ані у війні, ані внаслідок післявоєнного врегулювання: інакше її сходження до майже тотального домінування в Європі через якихось 25 років було б складно пояснити. Насправді ціна перемоги союзників була більшою, ніж ціна поразки Німеччини, оскільки та не виплатила борги Першої світової війни, а отже, по її закінченні постала порівняно сильнішою, ніж у 1913 році. «Німецька проблема», яка виникла в Європі зі злетом Пруссії за одне покоління до того, залишилася невирішеною.
Маленькі країни, що з’явилися в 1918 році після розпаду старих територіальних імперій, були бідні, нестабільні та вразливі. А ще — зневажали своїх сусідів. У міжвоєнний період у Європі було повно держав-«ревізіоністів»: Росія, Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія — усі вони зазнали поразки у Великій війні та чекали нагоди отримати територіальні відшкодування. Після 1918 року не сталося ані відновлення міжнародної стабільності, ані віднайдення балансу між державами: була лишень перерва через виснаження. Воєнне насильство не припинилося. Натомість воно перетворилося на складник внутрішньої політики — націоналістичний дискурс, расистські упередження, класове протистояння та громадянську війну. Європа у 1920-х та особливо у 1930-х роках увійшла в сутінкову зону між життям після однієї війни та грізним передчуттям іншої.
Внутрішні конфлікти та міждержавні протистояння в міжвоєнні роки поглиблювалися — і до певної міри були спровоковані — супутнім занепадом європейської економіки. Насправді тодішня економічна ситуація в Європі зазнала потрійного удару. Перша світова війна спотворила ринок праці в державах, зруйнувала торгівлю, знищила цілі регіони, а також призвела до банкрутства держав. Багато країн, передусім у Центральній Європі, так і не подолали її наслідків. Тих, кому це вдалося, потім знову потягло вниз під час Великої депресії 1930-х років, коли дефляція, банкрутства підприємств та відчайдушні спроби захиститися від зовнішньої конкуренції збільшеними тарифами призвели не тільки до не бачених досі рівнів безробіття і змарнованих виробничих ресурсів, а й до колапсу міжнародної торгівлі (упродовж 1929‒1936 років торгівля між Францією та Німеччиною впала на 83%), а також болісної міжнародної конкуренції та чвар. Після того почалася Друга світова війна. Про її безпрецедентний вплив на мирне населення та національні економіки держав ідеться в розділі 1 цієї книжки.
Усі ці удари разом мали знищити цивілізацію. Масштаб катастрофи, яку накликала на себе Європа, був абсолютно очевидним навіть для її сучасників. Дехто, як з ліво-, так і з праворадикального табору, вважав самогубство буржуазної Європи нагодою поборотися за щось краще. Тридцяті роки були, як сказав англо-американський поет Оден, «ницим, нечесним десятиліттям», але водночас і часом обов’язку та політичної віри, кульмінацією якого стали ілюзії і втрачені життя громадянської війни в Іспанії. Той період став лебединою піснею радикальних поглядів ХІХ століття, вкладених тепер у насильницькі ідеологічні практики ще похмуріших часів: «Який неймовірний потяг до нового людського порядку відчувався в міжвоєнну добу, і як же прикро його було змарновано» (Артур Кестлер).
Зневірившись у Європі, дехто тікав: спочатку аж на край Західної Європи, де ще панували ліберальні демократії, а тоді, якщо встигали виїхати вчасно, — до Америк. Дехто ж, як-от Стефан Цвейґ чи Вальтер Беньямін, укоротили собі віку. Напередодні остаточного занурення континенту в безодню європейське майбутнє здавалося безнадійним. Те, що було втрачено під час руйнації європейської цивілізації — наслідки цієї втрати ще задовго до того передбачили Карл Краус та Франц Кафка в рідному цвейґівському Відні, — вже ніколи не вдалося відновити. В однойменному фільмі Жана Ренуара 1937 року, який належить до класики кінематографу, великою ілюзією тієї доби було звернення до війни та супутніх міфів про честь, касту і клас. Але до 1940 року найбільшою ілюзією Європи, тоді вже безповоротно дискредитованою, в очах самовидців була сама «європейська цивілізація».