Тож у світлі подій, що передували неочікуваному одужанню Європи після 1945 року, спокуса зобразити історію цього одужання в самозаспокійливих, навіть ліричних тонах цілком зрозуміла. Саме в такому ключі й написано більшість історій повоєнної Європи, а особливо надруковані до 1989 року. Роздуми європейських державних діячів про свої досягнення в ці десятиліття мали ту саму тональність. Сам факт того, що після катаклізмів тотальної війни окремим державам континентальної Європи вдалося вижити та відродитися; що держави не мали претензій одна до одної та поступово поширювались інституціалізовані форми внутрішньоєвропейської співпраці; що після тридцятирічного економічного занепаду відбувалося стале зростання та «нормалізація» заможності, оптимізму та миру — усе це не могло не викликати дещо перебільшеної реакції. Відновлення Європи було «дивом». «Постнаціональна» Європа засвоїла гіркий урок нещодавньої історії. З попелу насильницького, самовбивчого минулого, немов Фенікс, постав миролюбний ідилічний континент.
Як і більшість міфів, такий гідний образ Європи у другій половині ХХ століття не позбавлений дещиці правди. Однак багато чого він не враховує. Східній Європі — від австрійського кордону до Уральських гір, від Таллінна до Тирани — він не пасує. Її післявоєнні десятиліття були справді безкровними порівняно з тим, що їм передувало, але тільки завдяки непроханій присутності Червоної армії: це був мир тюремного подвір’я під прицілом танкової гармати. А якщо країни — члени Радянського блоку і вступали в міжнародну співпрацю, яка віддалено нагадувала аналогічну динаміку на Заході, це було лише тому, що Москва силою нав’язувала «братерські» інституції та взаємозв’язки між ними.
Історію двох половин повоєнної Європи не можна розказати окремо одна від одної. Спадщина Другої світової, а також передвоєнні десятиліття і війна до того поставили уряди та громадян країн і Західної, і Східної Європи перед складним вибором щодо того, як найкраще дати собі раду і більше ніколи не повторити минулих подій. Одним можливим варіантом, спочатку дуже популярним в обох частинах Європи (нагадування про те, що 1945 рік геть не був таким чистим аркушем, яким він подекуди здається), було повернення до радикальних програм народних фронтів 1930-х років. Східна Європа не могла уникнути певних кардинальних змін. Про повернення до безславного минулого не було й мови. Але що тоді мало прийти замість нього? Можливо, комунізм і став хибним рішенням, але проблема, яку він намагався розв’язати, була цілком справжньою.
На Заході перспектива значних змін поволі розвіялась, не в останню чергу завдяки американській допомозі (і тиску). Привабливість програм народних фронтів, а заразом і комунізму зблякла: і те, й інше було рецептом для важких часів, а на Заході, принаймні після 1952 року, часи вже не були аж такими важкими. Тож у прийдешні десятиліття про сумніви в перші повоєнні роки забули. Але вірогідність (навіть висока) того, що події розвиватимуться інакше, у 1945 році здавалася дуже реальною. Саме для того, щоб не допустити повернення старих демонів (безробіття, фашизму, німецького мілітаризму, війни та революції), Західна Європа обрала той новий шлях, які ми всі тепер знаємо. Постнаціональна, соціально захищена, об’єднана мирна Європа не була витвором оптимістичного, амбітного та далекоглядного проєкту, як це мрійливо уявляють сьогоднішні євроідеалісти. То було непевне дитя тривоги. У тіні історії її очільники здійснювали соціальні реформи та будували нові інститути задля профілактики, щоб не повторити минулого.
Це легше усвідомити, якщо згадати, що влада Радянського блоку, по суті, втілювала аналогічний проєкт. Там також понад усе намагалися створити перешкоду для політичного відступу, хоча у країнах під владою комунізму це мало бути досягнуто не через соціальний прогрес, а шляхом фізичного примусу. Нещодавню історію переписали — а громадян змушували забути, — припускаючи, що соціальна революція під проводом комунізму усунула не тільки недоліки минулого, а й умови, які до них призвели. Як ми побачили, це твердження також було міфом чи, в кращому разі, не більше ніж напівправдою.
Але комуністичний міф також мимоволі свідчив про важливість (і труднощі) того, у який спосіб буде врегульовано обтяжливу спадщину в обох половинах Європи. Перша світова війна зруйнувала стару Європу. Друга світова створила умови для Європи нової. Але на всю Європу впродовж багатьох десятиліть після 1945 року кидали тінь примари диктаторів та воєн нещодавнього минулого. Цей досвід об’єднував післявоєнне покоління європейців та відрізняв їх від американців, для яких уроки ХХ століття були геть іншими та загалом більш обнадійливими. Це обов’язкова точка відліку для всіх, хто хоче зрозуміти європейську історію до 1989 року і збагнути зміни, які відбулися після.