Вона постала саме так, як і всі «Примадонни»: на верхівці сходів, що спускалися майже до авансцени. Була у сріблястому комбінезоні, що наче зміїна шкіра, облягав усе її тіло. Під перші акорди вступу до своєї дуже популярної балади вона спускалася вниз, і два потужні перехресні промені вели її сходами. Приголомшеним натовпом пробігла хвиля захвату. «Велика і неповторна» помолоділа років на двадцять! Куди й поділися ті набряки під очима, ті складки на шиї, ті зморшки у кутиках уст, та зів'яла шкіра? А тіло? Куди вона поділа свої недолугі груди, що їх завжди ховала у бронетанковий ліфчик, де дівся її відвислий зад, де поділися товсті ляжки? Як не було отого всього, не було тридцятирічної концертної діяльності, ювілей якої справляли позаторік. «Велика і неповторна» знову пертворилася на юну дівчинку, і молоді коні іржали, ведучи ніздрями в її бік.
Примадонна спускалася сходами, і натовп, тамуючи подих, вслухався в перші схлипи її оксамитового голосу, який завжди пускав спиною мурашок і заповзав у саме серце. Голос не змінився за роки, навпаки, став ще кращим, глибшим. Він лився, як ллється густе червоне вино у золоту чашу, дзвенів матово, ніби падали крупні перли у сріблясту тарелю. Мов море гуло, мов океан захлинався у пристрасті — такий був у неї голос, що примусив це некероване стадо замовкнути і повернути свої погляди тільки на неї. О, вона була його королевою. Королевою натовпу!
Примадонна співала про любов. Про любов нещасливу і нерозділену. Пісня лилася в неї з грудей, з самого серця, і кожне слово, кожен звук утрачали свій земний зміст, перетворюючись на магічні заклинання, згуки таємничих мантр, що викликали містичний екстаз і, здавалося, відкривали вам небеса, причащаючи до сакральних таємниць Всесвіту. Вона співала, і звірі знову ставали людьми, бо перед ними розгорталася ціла поема про чоловіка і жінку, про чоловіче і жіноче — про два божественні корені, про дві змії, що, сплівшись одна з одною, утворюють той життєдайний потік, з якого народжується усе на цій Землі.
Балада набирала сили. Стовп музики і чарівного голосу закручувався у віхолу, і натовпом пробігли перші тривожні хвилі. Натовп хитнуло. Вона керувала юрбою, як пастир керує своїм стадом, і стадо зробилося як одна людина.
Закрутилася по клубові зоряна завірюха, спалахнули по краях сцени жертовні вогні. Примадонна зійшла зі сцени, і натовп розступився, пропускаючи її. Вона йшла до чоловіка, який сидів у ложі й дивився їй просто в очі. Він був поза її чарами. Вона йшла до нього, блискуча і розкішна, така жадана і жагуча, а він сидів і посміхався, витягнувши ноги. Коли б на його місці був хтось інший, він би закляк від тієї честі, яку на очах у всього натовпу виявляла до нього «велика і неповторна». Але чоловік не був натовпом.
І Примадонна зрозуміла це. Вона від початку, ще з-за лаштунків намітила собі жертву. Вона полюбляла розправлятися з такими бунтівниками, що не визнавали її влади над собою. Вона прирікала їх на смерть.
«Велика і неповторна» знову піднялась на сцену, не перериваючи співу. План дій уже склався в її голові. Він полягав у тому, що вона зараз доведе своєю піснею натовп до божевілля, і в ту саму мить, як тисячоголове стадо остаточно втратить волю, вона тихо вимовить «фас» і вкаже пальцем на чоловіка. І вони, мов зачаровані манкурти, мов засліплені зомбі, підвладні єдиному рухові її божественного пальця, посунуть на чоловіка і за мить затопчуть його своїми копитами.
Вона проспівала останній куплет із такою жагучою пристрастю та вогнем, від якої звірі, що на мить стали людьми, знову перетворилися на звірів. А потім, завмерши на сцені у найвигіднішому для себе ракурсі, так, аби не так було видно її дещо зашироких стегон, почала повільно виходити на коду.
Червоні, зелені, жовті очі, язики, з яких скапувала піна шалу, волосся дибки, гарячий вогонь з тисячі пельок — усе це було таке знайоме і таке бажане для неї. Ось, іще слово — і вона змахне рукою. Мов жало скорпіона, увіп'ється в чоловіка гострий пазурчик вказівця, і натовп хитнеться, розверне до нього свої оскаженілі рила і проковтне, роздушить, почавить, зрівняє з підлогою.
І ось, нарешті, проспівано останнє слово, і вже напнулася рука над головою, задзвенів, мов стріла, ось іще мить і...
...І раптом сталося щось несподіване. Десь з-під руки у Примадонни почувся легкий тріск, і всі побачили, як сріблястий комбінезон луснув по шву, і з дірки під пахвою на сцену вивалилися дві галушки — пара силіконових грудей. «Велика і неповторна» зойкнула на півноті, і пісня урвалася. Вона спробувала затулити дірку рукою, якою тримала мікрофон, зробила різкий рух, і комбінезон тріснув з другого боку. На цей раз з нього ляпнулися на блискучу підлогу подіуму обрізки шкіри, видалені при пластичних операціях. Примадонна зойкнула й охопила себе руками. Але, в ту мріть комбінезон тріснув у неї на спріні, і з тієї дірки хлюпнули багно, гній, перемішаний із видаленими із сідниць жировими складками, усіляке гівно і відразлива мерзота.
Побачивши кров і зачувши її запах, натовп збожеволів. «Богині! Богиня!!!» — заволав він щосили. — Ми хочемо тебе! Ми любимо тебе! Стань нашою, увійди в кожного з нас!»
Примадонна втрачала контроль над своїми рабами. Вона не розрахувала сил і, коли спробувала втретє припинити той потік мерзоти, закинула руки назад, аби прикрити дірку на спині, то комбінезон знову луснув — уже на животі, і на сцену полилися криваві помиї, в яких плавали шматки червоного м'яса. Шматків тих було шість чи сім. То були тіла загублених в утробі дітей, яких співачка поклала на жертовний вівтар святого мистецтва.
І то був початок кінця «великої і неповторної».
Примадонна була втіленням усіх найпотаємніших бажань натовпу. Про неї він читав у газетах, її бачив по телебаченню, про неї теревенив на кухнях і за святковим столом. «Велика і неповторна» була поживою для натовпу, такою, як хліб. Вона була життєдайною вологою, такою, як вода. Але якби ж то з води і хліба було зроблено її тіло. З мерзоти і розпусти було створено його. І саме мерзоту і розпусту споживав натовп. То були найласіші для нього страви.
Побачивши те, що діється на сцені, зачувши запах гнилої крові й відчувши на губах присмак мерзоти, натовп перетворився на страшну некеровану стихіях Він вирвався на сцену і почав рвати свого кумира на шматки. Шматки одразу забивалися у роти й споживалися. Натовп жер «велику і неповторну», як колись людожери своїх героїв, щоби стати схожими на них.
А чоловік тим часом сидів у своїй ложі, витягнувши ноги, і дивився на все те, сумно посміхаючись. Боже, і чого тільки не привидиться, коли нюхаєш той білий порошок!
Від ницості усього того видовища чоловік повів головою убік, і нараз йому здалося, що він побачив праворуч себе якесь сяйво.
ВОНА стояла біля стіни, там, де закінчувалися останні столики, і тримала в руках фарфорову білу піалу, повну рожевого морозива. Брала морозиво маленькою ложечкою і повільно підносила ту ложечку до своїх уст.
Чоловік заплющив очі і знову розплющив їх. Видіння не зникало. Він упевнився в тому, що це не була мара. Серед божевільного натовпу хижих тварин була одна людина, котра, як і чоловік, стояла й сумно посміхалася, дивлячись на всю ту вакханалію.
Немов оповита серпанковим сяйвом, стояла ВОНА з піалою у руках і, здавалося, теж світилася зсередини. Довге золотаве волосся, розкидане по плечах, золотаво-зелені очі, ніжні руки з довгими пальцями і ці повільні граційні рухи, коли вона підносила до вуст ложечку з морозивом... Чоловікові здалося, що то янгол спустився з небес.
Він повільно підвівся зі свого крісла і, обережно рушив їй на зустріч. Йшов, наче вузькою кладкою, як зазвичай переходять ручаї, щоб не впасти. Він боявся, що видіння розтане і щезне. За кілька кроків зупинився, розглядаючи її довершений профіль.
Янгол відчув той погляд і повернув обличчя до чоловіка.
І не стало нічого у світі. І були тільки двоє.
І мовив янгол якоюсь дивною мовою, наче зрозумілою, але якоюсь відмінною від тої мови, якою зазвичай розмовляв чоловік:
— Це вже було колись.