— Що було? — спитав чоловік у янгола.
— Це все було, — відповідав той. — 3 вами хіба так не трапляється: здається, ніби це вже було колись.
— Ні.
— А в мене буває. І от зараз саме така мить. Це вже колись було. Ця музика і ці люди навколо. Це морозиво і ви.
— І я? — здивовано запитав чоловік.
— Так, і ви. Я знала, що ви до мене підійдете, а я скажу вам: «Це вже колись було». Бо це вже колись було. Тільки тоді, замість прожекторів, сяяли факели, а ви були вдягнені в золотий панцир. Так само, як і зараз, виступала співачка, і всі люди, що були у палаці, збожеволіли від її пісні, підхопили на руки і кудись потягли. Лишилися тільки ви і я. І ви підішли до мене, а я вам сказала: це вже колись було. Тільки це було багато років тому.
— Bсe вже колись було, — сказав чоловік.
— Так, усе на землі повторюється, і ці видіння не беруться з небуття. Нема нічого нового на землі. І ви колись уже були, і я, і все це колись уже було.
— А що буде далі? — запитав чоловік.
— З ким?
— З нами.
— А далі я зникну, — з усмішкою промовив янгол.
— І ми більше ніколи не побачимось?
— Не знаю.
— Але ж якщо ця зустріч відбулася, отже вона для чогось потрібна?
— Авжеж, — знов усміхнулась вона, — не буває на Землі жодної випадкової зустрічі. Але я не відаю задуму того, хто дарує людям ці стрічання. І що буде далі, я не знаю. Просто не бачу далі нічого. Я зараз піду, а ви залишитесь. Це я бачу. А що буде далі, не знаю.
З тими словами янгол поставив піалу з морозивом на порожній столик і пішов, сяючи прозорими шатами і розбризкуючи довкруж золоті іскри. А чоловік лишився стояти, дивлячись йому услід.
А назавтра був ранок. Чоловік прокинувся у своїй спальні, де крізь тонкі тюлеві фіранки і вітражні шибки пробивалося сонячне світло і лягало на підлогу строкатими квадратами. Потягнувшись рукою до рурки телефону, він натиснув на кнопочки, які зіграли електронну гаму ля-сі-до-до-ре-мі-соль:
— Усіх хлопців до мене, — наказав комусь коротко і сухо.
Через годину в тренажерному залі, де чоловік зазвичай робив зарядку, зібралося півтора десятка кремезних хлопців у темних костюмах..
— Хто був зі мною вчора в найт-клубі? — запитав чоловік, обтираючи спітнілий карк махровим рушником.
— Ну ми були, — обізвався поодинокий голос.
— Хто ми?
— Ми з Чілі. Ти що нічого не пам'ятаєш?
— Я пам'ятаю все, — відрубав чоловік. — Краще скажіть: хто з вас бачив ту жінку, до якої я підійшов після виступу Примадонни, і з якою хвилин п'ять по тому розмовляв?
Зависла німа тиша.
— Що, ніхто не бачив?
Усі мовчали.
— Ну, так от, мені байдуже, як ви її знайдете, але даю вам максимум дві доби. Поїдьте у «Голівуд», поспитайте барменів чи когось іще, мені байдуже. Мені потрібно, щоб ви розшукали ту жінку, з якою я вчора розмовляв після виступу Примадонни. Тому, хто її знайде, десять штук одразу і відпустку на два тижні.
Усі мовчки розійшлися.
Як її знайшли, то хай нікого не обходить, не таке вже й велике місто Київ.
До чоловіка прийшли хлопці й сказали:
— Звати її Дарина Янгельська. Двадцять вісім років. Родом зі Львова. Розлучена. Дітей нема. Закінчила Київську художню академію. Працює художником-дизайнером у рекламного агентстві «Фреш-н-рол», а також у кіно. У «Голівуді» теж підробляє художником різних шоу. Нині з українського боку стиліст-художник фільму «Дорога після доїду слизька», який знімають американці на «Укртелефільмі».
Чоловікові хотілося сказати хлопцям, що ангели не працюють художниками на «Укртелефільмі». Вони мають крила і спускаються до нас із небес. Проте він цілком по-земному запитав:
— Де вона зараз?
— На студії, — була відповідь.
— Машину мені.
Був переддень свята всіх жінок — Восьмого березня. Квіти на Бессарабці коштували майже утричі дорожче, ніж зазвичай. Десь близько дванадцятої дня, коли торгівля була в самому розпалі, і чверть торгового залу буяла духмяним різнобарв'ям приголомшливих букетів, до ринку з боку вулиці Басейної підкотили два чорних джипи «Мерседес» типу «кубік».
Того дня усім, хто торгував на Бессарабці трояндами, здорово поталанило. Опівдні між рядів, де торгували квітами, з'явилося четверо кремезних хлопців. Вони скуповували троянди. Притому не торгувалися — брали за ціну, яка називалася першою. Як потім прикинули торговці, а це були здебільшого вихідці з Кавказу, за всі троянди хлопці заплатили близько трьох тисяч доларів. Справді, дива відбувалися у той день.
Оберемки троянд хлопці носили через весь зал до східного виходу і складали у джипи. Ущерть забивши усі дві машини ніжними квітами, повсідалися у них і чкурнули вгору бульваром Лесі Українки.
Через деякий час уже знайомі нам автівки люди бачили на лівому березі неподалік студії «Укртелефільм». Вони припаркувалися трохи осторонь головного корпусу. З одного джипу вийшли двоє хлопців і попрямували до центрального входу. На вахті вони щось стиха мовили на вухо охоронцю, який хотів їх зупинити, але той, затрусивши головою, пропустив їх без перешкод. Хвилин за десять повернулися до машин.
— Ну що? — крізь відкрите вікно спитав у ХЛОПЦІВ чоловік.
— Бочина... Півгодини тому її повезли у «Жуляни».
— Навіщо?
— Полетіла до Львова привітати маму зі святом.
— Ну що ж, — прорік через задумливу паузу чоловік, — мама — то святе. Коли повернеться?
— Дванадцятого поїздом Львів-Київ, о дев'ятій нуль п'ять ранку.
— Значить, зустрінемось дванадцятого. Поїхали.
— Що з квітами робити? — запитали хлопці.
— Не знаю...
Далебі, хто пам'ятає той день, може підтвердити. Зібрався цілий натовп, аби подивитися на те, як четверо молодиків вивалювали з двох джипів на землю оберемки розкішних свіжих троянд. Серед них були і пурпурні букети, і довгоногі тьмяно-криваві красуні, і ніжно-рожеві цнотливі дівчатка, і соковиті дами чайного кольору, і навіть чорні містичні троянди, мов старі відьми, виднілися проміж тих куп зеленого листя, під яким ховалися хижі пазурики гонористих леді, готових за себе постояти.
Коли джипи, скинувши дорогоцінний вантаж на землю, відчалили, натовп, мов зграя зголоднілих круків, накинувся на троянди, і за дві хвилини на тому місці лишився хіба що тонкий аромат рожевих пуп'янків.
Поїзд Львів-Київ прибув із запізненням на п'ятнадцять хвилин. З самого ранку хмари облягли місто, і з них рай у раз проривалася мжичка. Проте штовханина на вокзалі не вщухала ні на мить. Прибували поїзди з Одеси, Миколаєва, Ужгорода, Донецька. З них, навантажений клумаками, валізами і торбегами, валив заспаний скуйовджений люд.
Тільки-но поїзд загальмував, до дверей сьомого вагону підійшов високий чоловік у довгому кашеміровому пальті і став трохи осторонь, пильно роздивляючись тих, хто виходив на перон.
У повітрі носилися запахи вугільного диму, лимонаду, сирості і смоли. Звідусіль лилася з динаміків пісня Михайла Круга «Владімірскій централ», яка цього року зробила справжній фурор на всьому пострадянському просторі. Чулася говірка носильників та вітання зустрічальників. Чмокали слиняві поцілунки «в щічку», зойкали локомотиви у депо... Над Київським вокзалом плив дощовий березневий ранок.
З сьомого вагону вийшла молода, свіжа жінка в темно-синьому пальті зі срібними ґудзиками у два ряди. Волосся її, довге і золотаве, було зібрано у пучок на потилиці, а на обличчі майже не було макіяжу. Золотаві очі, які відливали зеленкуватим мерехтінням, дивилися просто і зовсім по-людськи. Нічого надзвичайного не було в тих очах.
Вона вийшла майже останньою. Побачивши її, чоловік ступив два кроки назустріч.
— Доброго ранку, — привітався чоловік. — Дозвольте вам допомогти. — І він потягнувся, щоб узяти у неї з рук невеликий шкіряний баульчик.