— Аа-а-а-а, — протягнула вона, і її обличчям війнула усмішка. — Здається, впізнала. Ви — той чоловік з нічного клубу. Це з вами я, здається, розмовляла про дежавю. Точно, точно... А знаєте, при денному світлі ви зовсім інакший...
Тепер вона теж була зовсім інакша. Десь у глибині душі чоловік сподівався, що з вагону назустріч йому вийде той самий ангел у осяйних білих шатах, з яким він розмовляв у клубі. Він розумів, що то лише мрії, проте сподівався, бодай, на маленьке диво. І воно сталося.
Вона розмовляла українською мовою! І це було для чоловіка вкрай дивно. Йому здавалося, що коли вона з ним розмовляє; то жартує. Ну не може ж людина в Києві розмовляти українською мовою! Особлива! Їй-бо, особлива!
Чоловік узяв у жінки з рук баульчик, і вони мовчки пішли до виходу з вокзалу. Дорогою вона запитала:
— А як ви мене розшукали?
Чоловік не знайшовся, що відповісти, і просто ніяково знизав плечима.
— Ясно, — сказала вона і чомусь лукаво посміхнулася.— А ви часом не з Донецька?
— З Донецька, а що?
Вона знову засміялася...
— А що всі «данєцькі» такі?
— Які?
— Ну, як би це м'яко мовити, скіфи — «угрюмиє і нєразговорчівиє»?
— Чому ви не любите «данєцкіх»?
— А за що вас любити?
— Ну, хоча б за те, що ми люди.
— Якщо людина має дві руки, дві ноги, голову, вміє жерти, злягатися, цмулити пиво та дивитися телевізор, то це ще не дає їй права називатися людиною? Вибачте, це я абстрактно, не маючи вас на увазі...
— А хто ж тоді вона?
— Тварина.
— Ви — фашистка!
— Ні, я — європейка і, чесно вам скажу, не люблю людиноподібних тварин, а вони відповідають мені взаємністю. Бо для мене людина — це передусім культура, освіта, виховання, традиція... А, якщо людина того не має, то вона нічим не ліпша за скотину.
— І що, серед «данєцькіх» такі вам не зустрічалися?
— Які?
— Ну ті, що культурні, освічені, виховані...
— На жаль, поки що ні...Принаймні в Києві — одні бандюки. Ви теж з таких?
Коли чоловік розчахнув перед нею задні дверцята шестисотого «Мерседеса», припаркованого біля входу у вокзал, жінка трохи насторожилася і подивилася на нього. В її очах майнула недовіра. Не те, щоб вона знітилася і почала нервувати, а просто насторожилася. Ще раз пильно подивившись на чоловіка, вона присіла на сидіння і забралася в середину. Чоловік зачинив дверцята, а сам з її баульчиком на руках влаштувався попереду.
— Куди вам?
— На Оболонь, — відказала жінка, і машина рушила.
Чоловік міг би і не питати, куди її везти. Він уже знав, і де вона живе, і номер її домашнього телефону, і номер пейджера, і всі номери робочих телефонів, і навіть знав, що тепер вона живе сама, як півроку тому розлучилася з чоловіком. Дітей у неї не було, а весь вільний час вона або сиділа вдома і читала книжки, або пропадала у своїй невеличкій художній майстерні в підвалі на Рейтарській. Чоловік навіть ходив дивитися на її картини, виставлені у мистецькому салоні на Андріївському узвозі в галереї «Триптих». Такі собі картини: якісь люди із видовженими обличчями, риби, чорти, янголи і вітер, що пронизував увесь простір. Чудернацькі картини.
Чоловік не знав, про що з нею говорити. Не знала й вона, їхали мовчки. Тільки стиха звучали у салоні пісні з нового альбому Михайла Круга «Мадам».
— А можна поставити щось інше? — запитала вона.
Водій глянув на хазяїна і, коли той ствердно кивнув головою, увімкнув якусь радіохвилю типу «Люкс ФМ».
Коли авто загальмувало біля її будинку, чоловік завбачливо вийшов, щоб розчахнути перед нею дверцята, жінка ж сказала «дякую», приймаючи у нього з рук шкіряний баульчик.
— Ми можемо зустрітися сьогодні ввечері?
— Не знаю, — сказала вона, — думаю, що ні.
— А завтра?
— І завтра не зможемо.
— Чому?
— А просто я не хочу з вами зустрічатися, от і все. Дуже просто.
— Але ж мусить бути на те якась причина?
— Ніякої причина нема. Просто я не хочу, і в тому основна причина. А коли я чогось не хочу, то мене ніхто не примусить.
— Ви настільки вільна, щоб дозволити собі таку розкіш? — примруживши одне око, запитав у неї чоловік.
— Я вільна настільки, наскільки можу собі дозволити робити тільки те, що я хочу. Не більше й не менше.
— То ми не зустрінемось доти, доки ви не захочете?
— Саме так!
— А коли захочу я?
— То це ваші проблеми. Якщо ви не вільні від мене, то я абсолютно вільна від вас.
З тими словами, розвернувшись до чоловіка спиною, вона побігла до свого під'їзду і зникла в його темряві.
Її слова і поведінка приголомшили чоловіка, який звик до того, що в цьому житті наказував тільки він. Вона пішла, а він так і стояв біля машини не в змозі збагнути, що тільки-но сталося. Його відшили? Просто взяли і відшили, як п'ятнадцятирічного пацана? Та не може цього бути! А таки відшили!
Чоловік ураз забув і про ангела, і про видіння у нічному клубі. Забув, ніби того усього не було. Знайшлася людина, яка йшла проти його волі й бажання, а цього не дозволялося нікому: ані людині, ані чоловіку, ані комусь іншому.
«Ну що ж, подивимось», — подумав чоловік, остаточно спускаючись з хмар на землю.
Весь день і всю ніч після їхньої другої зустрічі чоловік не мав спокою. Йому нестерпно хотілося бачити її, розмовляти з нею, дивитися на неї, розгадувати. Якось не вкладався в його свідомість той факт, що він ніколи її більше не побачить. Він хотів її бачити, і край. І він побачить її. Завтра ж! Він побачить її тут, у цьому домі!
А коли він перед самим ранком трохи впав у сонне забуття, то побачив такий сон. Він бачив себе за кермом білого авто, яке неслося небесами, мов золота колісниця Феба, а поруч з ним сиділа та жінка-янгол, з якою він зустрівся у нічному клубі. Янгол дивився на нього очима, повними кохання, і від того погляду чоловік почувався найщасливішою людиною на землі. Життя знову повернулося до нього і набувало сенсу. Доля посилала чоловікові, який умирав від самотності, велику любов.
Прокинувся він від того, що у шибку вікна билися два птахи. Здається, то були жайвори, бо дуже схожі на горобців, але не горобці. Дурні птахи грудьми намагалися побороти скляний опір величезного вікна, що виглядало на розлогу терасу, якою вже широко гуляло вранішнє сонце. Була майже десята година ранку.
Коли вона ще спала, у неї вдома пролунав телефонний дзвінок. Зі слухавки долинув чоловічий голос:
— Доброго ранку. Мені дуже потрібно сьогодні з тобою зустрітися.
— Хто говорить?
— Я.
— Хто, я? — вона удавала, ніби не впізнає його.
Ця розмова починала дратувати чоловіка.
— Де ми можемо зустрітися? — запитав він холодно і серйозно.
— Я не бажаю з вами розмовляти і ніколи з вами не зустрінуся. Я не зустрічаюся з «данєцкімі». Дайте мені спокій.
З тими словами вона поклала слухавку і знову впала головою на подушку. Перед її очима стелилися золотаві прядки довгого волосся, розсипані всміхненими мордочками Міккі-Маусів, якими було розписано наволочку. На тому кінці дроту, закусивши губу, чоловік щосили стискав у руках пластиковий брусок мобільного телефону, з якого ледь чулися короткі гудки.
— Ну, бандерівська сука, за «данєцкіх ти атвєтішь!»
Її привезли близько першої ночі. На студії того дня не з'являлася. Де вешталася, невідомо.
Вона вийшла з метро о дванадцятій нуль сім, а хлопці, які звечора чекали на неї біля під'їзду, перестріли її о дванадцятій п'ятнадцять. Вони ввічливо попросили проїхати з ними туди, де на неї чекають. Спокійно дивлячись молодикам у вічі, вона витягла з кишені балончик із сльозогінним газом і врізала широкою цівкою по обличчях. Добре, що у машині сидів водій. Саме він перестрів її біля під'їзду, затулив рот рукою і потягнув до авто. Там він заклеїв їй широким пластирем рота, зв'язав руки й ноги. Вона пручалася, та дарма. Посадивши у машину засліплених бійців, водій усівся за кермо і повіз усю трійцю в Кончу-Заспу.