— А що, солдате, машини моєї ще не було? — запитав молодик у Василя, дихнувши йому в обличчя шоколадно-горілчаним паром.
— Та наче ні...
— Авжеж, авжеж, — не знімаючи з обличчя дурнуватої посмішки, промимрив чоловік і додав: — Ну що ж, доведеться почекати.
З тими словами молодик повернув назад до холу і всівся у крісло, що стояло у куточку відпочинку навпроти того, в якому заснув Василь.
Василь теж зайшов досередини і почав порпатися біля свого столу, прибираючи до шухляди сушки.
— Тебе як звати, солдате? — спитав молодик зі свого місця.
— Василем, — відповів слухняно охоронець, змахуючи зі столу крихти.
— Що ж ти, Василю, спиш на робочому місці, на бойовому посту, можна сказати?
Від тих слів Василь увесь закляк, а душа його провалилася у пряму кишку і тепер просилася на волю. Тим часом молодик продовжував:
— Ну ж бо, йди до мене, Васю, розмова є.
Василь слухняно підійшов до молодика і став поруч.
— Ти сідай, сідай, — сказав той, проводячи рукою по волоссю і забираючи руку в кишеню. Василь сів.
— Ну, як справи, Васю? — звернувся до нього молодик. — В Багдаде всьо спокойно?
— Та воно той... наче спокойно... — мигикнув Василь, не збагнувши про який спокій його питають.
— Ша, замовкни! — перервав його молодик раптово. — В мене до тебе є серйозне запитання... Тільки дуже серйозне, зрозумів?
— Та вже зрозумів, — Василеві в роті зробилося сухо-сухо.
— Скажи мені, Васю, токо серйозно скажи: «Наша служба і опасна, і трудна»? Тільки відповідай серйозно, зрозумів? Кажи: «і опасна, і трудна?»
Василь почув, що у тому запитанні криється якась каверза, але яка саме, визначити не міг. Від потер лоба і раптом із нахабством, якого від себе не чекав, мовив:
— Не розумію суті запитання!
Молодик заіржав.
— Лох! Боже, який ти, Васю, лох! Скажи, Васю, ти що тупий?
— Ну навіщо ж так? — образився Василь, але якось нерішуче.
— Ні, Васю, ти справжній лох! — не припиняючи свого ідіотського сміху, вихекував із себе молодик. — Я ж тебе вже питав якось. Згадуєш?
— Ну... — так нічого і не згадавши, ствердно кивнув головою Василь, ніби справді згадав.
— Що ти мені нукаєш? Коли згадав, то кажи, що саме ти маєш відповідати, коли я питаю: «Наша служба і опасна, і трудна?»
— Я цеє...
— Ти не цеє, Васю, ти мусиш мені відповідати: «і на пєрвий взгляд как будто не відна»... Зрозумів? Я тебе питаю, зрозумів? Ти ж мєнт, Васю, а це слова з мєнтовської пісні, яку ти, курва мама, мусиш знати напам'ять.
З цими словами молодик витяг із кишені декілька загорнених у золоту фольгу цукерок і сипонув їх перед Василем на стіл.
— Пригощайся!
— Та ні, я не їм солодкого...
— А ну, взяв цукерку і з'їв! — раптом дуже серйозно гримнув на нього молодик. — Ти, падло, спиш на робочому місці, коли я повертаюся додому. Ти — охоронець сраний!
— Прошу мене не ображати! — тихо, але рішуче мовив Василь.
— Ну, добре, добре... — заспокійливим тоном мовив молодик і відкинувся головою на м'яку спинку крісла. — Я тебе прошу, Васю... — заговорив він раптом утомлено і якось розтягуючи слова. — Візьми цукерку і з'їж. Мені хочеться тебе пригостити. От побачиш, ти таких цукерок не їв ніколи в своєму житті. То найкращі у світі цукерки... Знаєш, скільки одна така коштує? Сорок баксів штука! Це, як для мене, а так, можливо, і всі сто! Ти уявляєш, Василю, сто баксів одна цукерка!
— Та що вони, золоті? — з недовірою зиркаючи на розкидані столом золоті кульки, вичавив із себе Василь.
— Вони золоті, Васю, зо-ло-ті! Це щтучна голландська робота. Над кожною цукеркою працюють по декілька днів. Найкращі кондитери, хе-хе, роблять шоколад і начинку, найкращі дизайнери працюють над зовнішнім виглядом. То, Васю, найліпші у світі цукерки. Їх їдять тільки королі й мільйонери. У тебе діти є?
— Так точно, — відповів Василь. — Син та донька.
— Ну, так візьми дітям, хай покуштують.
— Дякую, дітям візьму, — з тими словами Василь загріб у долоню чотири цукерки, що лежали до нього найближче, лишивши на столі ще три.
— А тепер з'їж одну, — мало не з благанням у голосі попросив його молодик. Василь цикнув язиком і, зваживши на розпачливий той молодика, почав розгортати цукерку.
— Ти уявляєш, Васю, сто баксів! — не вгавав молодик, дивлячись, як Василь здирає з шоколаду золоту фольгу. — Потім же ж ти все життя будеш згадувати і онукам своїм розкажеш, як жрав цукерки по сто баксів за штуку. Ти ж героєм будеш. Як у селі своєму засраному розкажеш, то у всіх очі на лоба полізуть. Ти ж тепер городськой Васю, ти ж мусиш знати, як живуть у місті багаті люди. У тебе село є?
— Є, — Василь роздивлявся цукерку з усіх боків і не знаходив у ній нічого надзвичайного.
— Як твоє село зветься?
— Отарів, Козелецького району Чернігівської області.
— Як звучить! — закотивши очі й мляво сміючись, почав молодик проговорювати останні Василеві слова. — О-та-рів, ко-зе-лець-кого-го рай-о-ну... бляха-муха, який кайф! Ко-зе-лець-ко-го району!.. А картоплю на базар возиш?
— Вожу, — Василь обнюхав цукерку з усіх боків.
— То жри, падло, сто баксів штука!
На тих словах Василь запхав цукерку в рот і почав повільно жувати.
— Ну як? — із захопленням запитав молодик.
— Та цукерка, як цукерка, — відповідав Василь, ганяючи язиком в роті в'язкий шоколад.
Шоколад одразу забрався в усі дірки та дірочки Василевих зубів, і зуби неприємно так почали терпнути. Навіть як слід не посмакувавши цукеркою, Василь швидесенько її проковтнув, але лишився після того в роті неприємний присмак. Присмак був якийсь хімічний, і зуби від нього взялися оскомою, а дух неприємно забило. У грудях війнула прохолода, а горло ніби трохи заморозило.
— Дивні якісь цукерки. Гіркаві, — Василь скривився і проковтнув слину.
Неприємний присмак не зникав. Тепер Василеві здалося, що він проковтнув якусь пілюлю чи фотографічний закріплювач. І присмак цей ставав дедалі відразливішим.
— То в тому і є весь кайф! — посміхнувся молодик. — Саме за цю гіркоту люди платять такі гроші.
— Ти що, наркоту мені підсунув? — налякано підхопився з крісла Василь, але його тілом уже починала розливатися нечувана легкість, і голос зазвучав наче збоку.
Молодик зайшовся сміхом і знову відкинувся головою на спинку, заплющивши при тому очі.
— Во, блін, цукерки! — із жахом скрикнув Василь і гарячкувато почав метикувати, що ж тепер робити. Найліпше було б напитися води і всю оту гидоту швидко виблювати. Василь, навіть, хотів рушити до столу, на якому лишився стояти термос, але світ навколо нього поплив, і перед очима почали спалахувати різнобарвні квіти. Василеві зробилося так добре, як не було ніколи в житті. Це був якийсь сон наяву. Василеві здалося, що він став великим-превеликим і дуже легким. Настільки легким, що змахнувши руками, міг відірватися від землі й злетіти високо-високо.
— Ні хріна собі! — тільки й вимовив він.
— Піди-но, Васю, подивись, чи не стоїть біля під'їзду мій «бімер»? — знову розтягуючи слова проказав молодик.
— Ага, зараз, — відказав Василь і поплив холом до скляних дверей.
Велика біла машина вже стояла біля ганку із запаленими фарами, вся переливалася та мерехтіла, немов інопланетна літаюча тарілка.
— Та вже стоїть! — крикнув до молодика Василь і не впізнав свого голосу. Він линув звідкілясь іздалеку. Від нового почуття Василеві нестерпно захотілося зайтися сміхом, але він стримався, і тільки трохи осторонь почув легеньке «ги-ги».
— Оце я вляпався! — переходячи на справжній сміх, проказав Василь вголос і теж заіржав наче справжній кінь.