Выбрать главу

5 год. 52 хв.

Гей, друже, піднімайся. Ну ж бо, піднімайся швидше, чого розлігся? Давай, давай, вставай!

Голос лунав далеко-далеко. Василеві здалося, що це був голос з неба. Він огортав, пестив, і Василеві марилося, що тіло його пливе лагідними повітряними хвилями глибокого неба, пірнаючи в них і знову виринаючи межи пухких, мережаних хмар. Василь махав руками й ногами, немов птах, і летів, летів, летів..

Так би летіти без кінця і краю, летіти і марити волею та простором, що йому відкрився, але Василь розплющив очі, і зникли хмари, зникли простори, а те, що постало натомість, ламалося і кришилося на тисячі кавалків, мерехтіло і здригалося, сяючи променистими спалахами та різнобарвним калейдоскопом карнавальної віхоли.

Тут кружляли і червоний термос, і білий БМВ, і хмари. Раптом виринула і пронеслася повз Василя голова його безпосереднього начальника — підполковника Дерев'янка Миколи Васильовича. Голова кричала щось химерне: «Житло загальною площею сімдесят два метри... Ремонт власним коштом... Син у військовому коледжі... Продали батьківщину, суки... Сто п'ятдесят гривень зарплати... Я вам влаштую вирваниє годи! Нагородити орденом Богдана Хмельницького!» Тут-таки за головою з туману вискочили два голі херувими і почепили Василеві на груди орден. Вручили також бойову шашку, папаху і підвели гарячого гнідого рисака. На коні була бойова збруя. «Це вам від Президента України подарунок», — мовили херувими і, кинувши Василеві візитну картку, зі сміхом знову зникли в тумані. На картці було написано: «Леонід Данилович Кучма — Президент України». Десь далеко заспівала хорова капела «Думка» і невидимий соліст почав виводити басом: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...» В ту саму мить Василь почув, як дуже здалеку, з-під неба до нього знову залунав голос: «Гей, друже, піднімайся! Вставай!»

Василь зробив над собою страшне зусилля і спробував зосередитися на тому голосі. Напруженням волі він зупинив строкатий потік галюцинацій перед очима і труснув головою. Нараз перед ним виринуло сіре тло асфальту з цятками дрібного піску та сірником неподалік. Сірник з чорною спаленою головкою видався Василеві велетенським поліном, яке ось-ось мало врізати йому по чолі. Василь стулив повіки і налякано зачаївся, чекаючи на удар. Але цього не сталося. Натомість перед очами знову вигулькнув орловський рисак, і Василь побачив себе, вбраного у польовий однострій комбрига часів громадянської війни, що стояв перед натовпом вояків.

Якась молода, потужна сила народжувалася у грудях, рвучи усі загати та греблі, і, як березнева повінь, просилася на волю. Ця потуга підхопила Василя на руки і понесла.

— Ану, відваліть усі! — широко замахнувшись рукою, Василь перевернувся на спину і всівся на асфальті. Прямо перед собою він бачив велетенське людське море, що колихалося і гуло. Похитуючись, він звівся на ноги.

— Товариші червоноармійці! — звернувся Василь до моря голів. — Настав час брати владу у свої руки! Давно вже протела... лера... про-ле-та-рі-ат... — на цьому слові Василь зайшовся реготом. Настільки комічним йому здалося, що він — комбриг не може нормально вимовити слово «пролетаріат».

— Ей, друже, що з тобою? Ти як? — спробував пробитися до нього шофер з гаражу.

— Та пішов ти!

Раптом Василь зробився дуже серйозним і, співаючи «Ви-шлі ми все із народа, дєті сємьї трудавой», рушив строєвим кроком до під'їзду. На ґанку розвернувся до натовпу, ще раз гукнув: «Товариші», а відтак знову зареготав.

Так само регочучи, він штовхнув задом скляні двері і завалився у хол. Зіниці його розплилися у дві великі калюжі, і в них мерехтіла порожнеча.

Знадвору, крізь скляні широкі двері, за Василем спостерігав шофер. «Та він же вусмерть обкурений», — майнуло йому в голові.

Тим часом Василь підійшов до столу, біля якого на тумбочці був установлений пристрій зв'язку з усіма квартирами, і обома руками навалився на його клавіатуру.

— Ану, падли, жиди та підараси підйом! — щосили заволав у селектор Василь. — Виходь по одному! Пиздець вам усім прийшов! Ти чуєш, пане Йохансоне? — Василь звертався безпосередньо до надзвичайного і повноважного посла Швеції, який разом із дружиною і дочкою жив на п'ятому поверсі у чотирикімнатній квартирі. — Чуєш, йоханий бабай? Виходь на розстріл! Пиздець усім буржуям та жидо-масонам прийшов! І ти виходь, королево бензоколонки, і діаманти та золото усе своє захопи із собою, бо все одно реквізуємо! І ти, віслюче з сьомого поверху, теж виходь, піднімай свою товсту жидівську гепу, будемо твого спанієля засраного на багатті смажити, а тебе самого розкуркулимо так, що мама рідна не впізнає... Підйом, тварі! Виходь із своїх барлогів, шикуйсь на розстріл! Танки в місті. На дахах позасідали снайпери, артилерія на підході, десант у повітрі. Всім вам хана! — щосили волав у мікрофон Василь, і очі його наливалися кров'ю.

Страшним був Василь у цю хвилину, коли у ньому говорив звір ненависті. Кров зійшла з його обличчя, і воно зробилося спершу блідим, а потім оливним.

Шофер з ґанку побачив, як у будинку засвітилися вікна, почув, як відчинилися балконні двері, і верескливий жіночий голос з акцентом репетував у березневе передрання:

— Я казала тобі, казала, що не треба було повертатися у цю йобану ксенофобську Україну. Тепер усе! Погром! У державі заколот, дзвони у Тель-Авів, дзвони у посольство, роби щось, роби, рятуй сім'ю!

Голос замовк, але відразу за ним згори почулося якесь іноземне гелготіння. Від гріха подалі попід стіну подріботів геть шофер, навіть не озираючись назад. Це був кінець.

Коли через три хвилини до ґанку підкотив міліцейський джип, і кремезні хлопці з «Беркута» у бронежилетах з автоматами в руках заскочили до під'їзду, то побачили таку картину: посеред холу, встановивши на чорну сумку червоний термос, лежав чоловік у сірому костюмі і строчив з термоса, мов з кулемета.

— Та-та-та-та-та, — кричав чоловік. — усі вбиті! Хай подохнуть усі суки, буржуйські і бандитські, підараси та жиди усіх часів та народів ! Нас не візьмеш голими руками! Всіх підорів у зашморг, а жидів та буржуїв на палю!!! Та-та-та-та-та...

Коли вар'ята скрутили і повели до авто, він упав одному беркутівцю на груди, заридав тяжко і, викрикнувши «Я ж свій! Свій!», затягнув:

... Чому я не сокіл, чому не літаю? Чому мені, боже, ти крилець не да-а-а-в? Я б землю покинув і в небо зліта..

З тією піснею його запхнули до джипа і повезли геть. У машині божевільний «сокіл» на якусь мить заснув, а потім почав огидно блювати рибою та шоколадом.

Так безславно закінчив свою службу у лавах охоронців правопорядку старший лейтенант міліції, воїн-афганець Кащенко Василь Миколайович, уродженець села Отарів Козелецького району Чернігівської області, батько двох дітей, громадянин держави Україна. І років йому на той час було тридцять вісім...

Глава сьома

Владімірскій централ

6 год. 01 хв.

О цій ранній порі Дніпро стояв укритий тонкою ковдрою легкого туману. Туман стелився над водою, рівно від берега до берега, і кремезні осокори Труханового острова стовбичили на тому боці, ясні й бадьорі. Між ними ще блукали сутінки. Але вранішні пташки заводили проміж голих гілок свої теревені, віщуючи теплий і сонячний день. Дніпровські схили, вкриті хащами парків, потроху наповнювалися весняним передзвоном, і стрімкі ручаї пташиного цвіркоту стікали униз до набережної, лилися межи вогких стовбурів дерев, що продирали очі після довгого зимового сну.