Була ще глибока ніч, і ніщо не нагадувало про наближення ранку. Увесь ліс і чотириповерховий замок із двома баштами під черепичним дахом, усі алеї і недалекий Дніпро, луки біля Козинки і невисокі дуби на луках, неглибокі озера, дамба і дачі понад дамбою — все було залито сріблястим сяйвом убутного місяця, що гойдався у прозорому березневому небі, повному зірок. Тиша стояла надзвичайна і тільки десь глибоко під землею, чи навпаки у небі, чувся монотонний низький гул, від якого тривожно починало битися серце.
— Бр-р-р-р, холодно! — зіщулився від холоду сторож пансіонату «Жовтень», який вибрався зі своєї каптьорки за малою потребою. — А буде сьогодні теплий день, — промовив він до кошлатого собаки, що визирнув з буди. — Буде, я сказав, чого витріщився?!
Собака подивився на сторожа, прислухався до дзюрчання теплої пахкої рідини і знову заховався у буду.
— Ой, харашо! — промовив сам до себе сторож і, потрусивши чим слід, побіг туди, де пахло мишами і грів повітря масляний радіатор.
Як він заховався за дверима, знову над усією Конча-Заспою розлилася тиша, і тільки далекий тривожний гул, що линув з-під землі, забринів напнутою басовою струною.
«У-у-у-у-у», — гула березнева ніч.
Глава перша
Досвітні сни
Київ.
15 березня 1998 р.
5 год. 00 хв.
Коли Василь сьогодні ввечері їхав на роботу, то до вагону метро на станції «Оболонь» зайшов один дженджик у жовтій куртці. Волосся, вибілене перекисом водню, з зеленими пасмами, на носі рожеві окуляри, у вусі сережка і в брові теж. Взутий у черевики на платформі завгрубшки в цілу долоню. В роті жувальна гумка, в руках банка якогось дивного напою, назви якого Василь навіть не знав. Дорогою слухав плеєр, раз у раз гортаючи журнал з ідіотською назвою «Птюч», де на обкладинці було зображено таку саму потвору тільки жіночої статі. У потвори вся спина була у наколках, а волосся стирчало рогами.
Від того жевжика Василя мало не знудило. Ох, як би він йому начистив пику! Взяв би за вибілені пасма та об брудну підлогу мордою, мордою! Як повисмикував би з вух і брови ті сережки і обов'язково з м'ясом, з м'ясом! Як розбив би тому підору всі яйця, як потовк би їх ногами!
Боже ж мій, як Василь ненавидів усіх цих жидо-підорів, що їх тепер повно розвелося. Куди не глянь — усюди виглядає самовдоволена пика жидо-підора. Візьмеш газету — там жидо-підори, увімкнеш телевізор — і там вони завелися, вийдеш на вулицю — он вони, юрмляться, сядеш у метро — і тут жидо-підор! Нема куди подітися нормальному чоловікові. Хоч ляж і вмирай отут на підлозі. Чоловіки схожі на жінок, жінки схожі на чоловіків, а в телевізорі — суцільні євреї! Що зі світом робиться? В яку прірву ми всі несемося? Один Бог знає. Та чи знає?
Від усіх тих думок щось чорне зароджувалося у глибині Василевої душі.
Була неділя, 5-та година ранку — найважчий час для тих, хто цілу ніч провів без сну. Очі заливає туманом, і байдужа до усього млость огортає мозок. Руки не твої, і ноги не твої, і сам ти вже не належиш собі, а якійсь важкій силі, що гнітить, втискає у крісло, не дозволяє рухатись, паралізує волю. Єдине, що лишається — це відкинутися на спинку і заплющити очі.
Портативний радіоприймач, напханий пальчиковими батарейками, стоїть поруч на столі, і ллє з себе фіоритури приємного баритону, що розказує про те, якою сьогодні буде погода в європейських країнах. Звуки цього голосу заколисують і пестять уяву. Це означає, що десь неподалік такі саме люди, як ти, теж не сплять, п'ють міцну розчинну каву і теж борюкаються зі сном, але тобі до них байдуже, байдуже... Тобі навіть здається, що ти бачиш перед мікрофоном цього чоловіка, який розповідає про погоду. Він — молодий, у жовтій куртці, з проколотим правим вухом, у якому видніється блискуче невелике кільце, у рожевих окулярах. Такий самий, як ти бачив сьогодні ввечері у метро.
«Підарассси, підарас-с-с-с-с-и...» — буркоче собі під ніс Василь, перебраний у цивільне міліціонер з підрозділу спецохорони, сидячи у глибокому шкіряному кріслі, трохи осторонь від входу в холі шикарного суперсучасного будинку, побудованого менше як рік тому. Будинок стоїть на Бессарабці, і всі вікна в ньому темні. Всі сплять. Не спить тільки Василь.
Стіни холу оздоблено рожевим мармуром, і весь майданчик перед ліфтами залито яскравим денним світлом, що ллється з-під стелі. Навколо, а найбільше за спиною у Василя, парості напівштучної-напівсправжньої зелені: пальми, ліани, араукарії, квіти. Одні, як тицьнеш цигаркою, зашиплять, а інші тицьнеш — піде білий дим, і запахне паленим целофаном. Неподалік ліворуч дзюрчить штучний водоспад і ллє свої струмені в невеличкий мармуровий басейн, де мляво ворушать плавниками два золоті китайські карасики. Коли будинок тільки-но здавали в експлуатацію, їх там було аж десять. Але ніжні риби повимерзали у тридцятиградусні морози. Тільки двійко їх тепер і лишилося. «Передохлі тварі», — каже друзям Василь, оповідаючи про те, як живуть сучасні буржуї, «їм тут не Хуанхе! Їм тут хуйтахєр!» І друзі сміються. Весело Василеві. Весело і сумно. Василь теж ненавидить буржуїв. Буржуїв, жидів та підарасів.
Яскраве світло, якого не прибрати і не вимкнути, тисне на голову, плечі, мов товчене скло ятрить червоні очі. Ланцюгами безсилої ніяковості приковує до крісла, катує механічною відстороненістю без жодної емоції чи крихти співчуття, без жалю.
«Як дивно... — Василь шаленим зусиллям розтуляє повіки й вхоплює каламутним поглядом шматок стрільчастого листка штучної араукарії. — Як дивно тримати за хвіст цю мить переходу від дійсності до сну».
М-м-м-м, яке солодке слово — сон. В ньому щось наркотичне, знеболювальне...
«Спати не можна, не можна, — бурмоче собі під ніс Василь, і все ж у знемозі заплющує очі. — Лише на мить, лише на мить, не більше», — думає він, і в ту ж таки мить провалюється у тепле марево.
Приємний баритон нічного ді-джея ллється з приймача.
«...Буде... Плюс три-вісім... Над Прагою... Циклон... Фронт... Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».
«Які дивні чудернацькі назви, — думає Василь, колихаючись у теплому мареві, — Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».
Європа видається йому нескінченною зеленою галявиною, на якій повно, мов полуничних ягід, крихітних охайних будиночків під червоними дахами. Швейцарія, Бельгія, Ліхтенштейн. Якщо добре придивитися, то можна побачити, що проміж будиночків суне натовп з тисяч подібних до того, у жовтій куртці, людей. Хоча, ні, то не люди, то скоріш якісь мурашки. Всі вони сміються, цмулять з банок якісь дивні напої, мають чудернацькі зачіски і взуття на платформі, слухають плеєр і читають глянцеві журнали. «Підарасси, підарассси!» — бурмоче Василь.
Мариться йому, буцім він — Василь — сидить на височенному танку і дивиться в бінокль. Над Європою — сонце, легкі хмаринки, запах французьких парфумів і вранішньої кави, а у Василя за спиною — буря, хмари і чорний вітер. Танк — великий-превеликий, зелений і брудний. Василь сидить на ньому, хвацько напнувши на потилицю танковий шолом, і дивиться в бінокль.
«Перший, перший... Я другий...» — викликає хтось Василя по рації.
«Перший слухає», — відповідає Василь.
«Повна бойова готовність, — тріскотить голос командира у слухавках. — Через хвилину чекайте наказу».
«Вас пойняв, — кричить у мікрофон, прилаштований до шолома, Василь. — Єсть повна бойова готовність!»
І серце Василя переповнює радість. Зараз він їм усім покаже. Сто метрів уперед на танку, і нема Європи. Засіємо все картоплею й цукровими буряками. Восени будемо гнати з буряків самогон, а до Різдва заріжемо кабанчика. А там недалеко і Америка!. Ракети наші швидко до неї долетять!
«Почавлю, повбиваю, відведу душу! — Василь ще сильніше збиває танковий шолом на потилицю. — Я їм покажу «рогатого чорта», я їм покажу «жлоба з Хацапетовки!» За все, падли, відповідатимуть! усі будуть землю ковтать!»