Вирвавшись на пряму трасу, білий «БМВ», здалося, відчув волю і полетів уперед ще швидше. Двісті, двісті двадцять, двісті сорок... плавно повзла вперед стрілка спідометра. Сягнувши позначки у двісті п'ятдесят Болометрів на годину стрілка завмерла, а на пульті комп'ютера запалала червона цятка, пронизливо завищала.
— Що сталося? — запитала ВОНА, дивлячись, як чоловік здивовано покосився на червоний ліхтарик.
— Здається, увімкнулося штучне обмеження швидкості.
— То що, не злетимо?
— Боюся, що ні.
— Ну добре, я тобі зараз допоможу.
— Як?
— Дуже просто. Заплющ очі.
Чоловік слухняно виконав наказ.
— Тепер, не приймаючи ногу з газу, відпускай кермо. Відпустив?
— Відпустив.
— Затамуй подих. А тепер тримай мене за руку і уяви, що ми разом біжимо зеленими луками.. Ми одні на всій Землі. І нема людей, щасливіших од нас.
— Щасливіших од нас...
Епілог
Тієї ночі старій Феодорі, яка торгувала у переході на майдані Незалежності цигарками, наснився дивний сон. Бачила вона якусь білу машину, що летіла понад Дніпром. У машині сиділи двоє — чоловік і жінка. Облич їхніх Феодора не розгледіла. Машина летіла так стрімко, що Феодора не встигла й оком змигнути, як та врізалася у якусь споруду, біля якої метушилися міліціянти, перекинулася декілька разів у повітрі і, пролетівши над глибоким кюветом, впала на широку зелену луку, враз вибухнувши великим вогняним стовпом. Із того полум'я випурхнули дві— пташки. Здається, то були жайвори. Вони заспівали. Пісня лилася широко та дзвінко, і Феодорі здалося, що вона знову молода і закохана.
Стара прокинулася і побачила над собою вибілену крейдою стелю. У відкриту кватирку долинав щебет птахів, і антикварні ходики з двома металевими шишками-гирками показували чверть на сьому ранку. «Полум'я — аналізувала вона побачене уві сні, — то прикрість і можливість якоїсь травми. Птахи — то зцілення і позбавлення від якихось страхів і печалі».
Стара крекнула, піднялася з ліжка і бухнулася навколішки перед іконами Спаса, Божої Матері та Миколи Чудотворця, що висіли на покуті.
Молилася Феодора довго і самозречено. Прочитала тричі «Отче наш», «Богородицю», «Вірую» і ще багато молитов «власного виробництва», поминаючи усіх родичів і весь люд православний, щоб дарував живим спасіння і упокоїв душі мертвих. Пом'янула навіть тих, хто розбився в машині. Хоч і не знала, як їх звуть, але Господь розбереться. Добра молитва — велика заступниця перед Богом.
Після молитви на душі Феодори зробилося тепло і затишно. Вона піднялася з колін майже в той час, коли облуплена зозуля в ходиках прокувала сім разів.
— Боже, — сплеснула руками Феодора — вже сьома ранку!
О цій порі вона зазвичай уже крутилася зі своїм ящичком із сигаретами на сходах, що вели на Майдан. Робочий люд сунув на роботу і торгівля йшла жваво. Але сьогодні була неділя, і Феодора сплеснула руками більше для самозаспокоєння. У неділю вона з'являлася на «точці» на годину, а то й на півтори пізніше.
Стара вмилася, вставила у рота штучні щелепи, розчесала перед старим трюмо сиві пасма і посунула на кухню варити гречку. Поснідавши, Феодора тепло вдяглася, взяла полотняну торбегу з сигаретами, розкладний стільчик і вийшла з квартири.
Надворі стояв один з перших, по-справжньому теплих весняних днів. У неглибоких калюжах, що лишилися з позавчорашнього дощу, купалися горобці. Коти, розлігшись на каналізаційних люках, мружили зелені очі. В повітрі пахло теплою землею і терпким ароматом вогких дерев.
Феодора вийшла з під'їзду, привіталася із двірничкою і хотіла вже рушати до метро, як у голові майнуло: «А непогано було би посидіти трохи на лаві та подихати свіжим повітрям». Якась приємна млость навалилася на неї. Ніде нічого не боліло, серце билося рівно, голова була ясна, і дихалося легко й невимушено.
Примостившись на лаві біля під'їзду, вона поклала поруч торбегу і, примруживши на сонці очі, підставила під його промені зморшкувате обличчя. Сонце пробивалося крізь голе гілля кленів і було таке лагідне, що його хотілося поцілувати. Феодора усміхалася, і дрібні зморшки рясно збиралися круг її очей.
З під'їзду вийшло двоє молодих хлопців у китайських пуховиках і в'язаних шапочках. Усілися на лаві навпроти. Один з них закурив. Професійним оком Феодора глянула на пачку. То був дешевий «Бонд».
«Невеликого достатку хлопці», — подумала стара.
Тим часом молодики повели розмову.
— А знаєш, нам, здається, кінець.
— Це чому?
— Тому, що ми дебіли. Самовпевнені й зарозумілі, — один з хлопців замовкнув і затягнувся сигаретою. — Але нашій владі настає кінець. Чоловіча цивілізація себе вичерпала. Ми дісталися своєї стелі. Не знаю, як ти, а я це відчуваю.
— Та я, зрештою, теж.
— Жінки тепер сильніші від нас. Вони, на відміну від нас, спроможні на розумні вчинки, бо мудріші від природи. Незабаром вони домовляться між собою, і все скінчиться.
— Ну, тут я думаю, ти перебільшуєш, а от, що настає жіноча епоха, то це — точно. Приходить їх час.
— Епоха Водолія?
— Саме так. То ясно, як день.
— То що робити?
— Ну, по-перше, я думаю кинути палити.
Його товариш засміявся, а Феодора хитро подумала: «Ну це — зась!»
Потім хлопці підвелися з лави і пішли. Через їхні сутулі спини справді проглядала якась пригнобленість.
Стара просиділа на лаві ще декілька хвилин. Мимохіть вона згадувала свою молодість, небіжчика-чоловіка, дітей, сусідку, яка вмирала від астми. Згадувала ціни на базарі й алкоголіка Пєтю, який ще місяць тому позичив у неї п'ять гривень і все не віддавав. Нарешті підвелася з лави і посунула до метро. За півгодини вже піднімалася сходами, на свою «точку».
Прибиральниця Люда (корінна киянка, фізик-ядерник за освітою) саме підмітала її майданчик.
— Накидають тут чортзна-що, рагулі, жлоби, понаїхали в Київ, трясця їх матері... — бурчала під ніс, замітаючи на совок якийсь пакетик з блакитного целофану, у який було загорнуто щось м'яке.
— Привіт, Людмило, — привіталася з нею стара, — а що не знаєш, менти сьогодні ганяти будуть?
— Та чорт їх знає... — як мела, так і заклякла. — Ану, Феодоро, іди сюди!
— Що там?
— А оно диви, що це із пакету вивалилося...
— Ой, так це, здається ж, теє... чоловічий цей...
— Хуй!
— Отож...Не дарма мені сьогодні пожежа снилася... — сплеснула руками стара. — Може, ментів викликати?
— Та ну їх в сраку! — рішуче промовила Людмила, загрібаючи усе на совок і кидаючи сміття у невеличкий бачок, який завжди тягала за собою. — Був хуй, і нема хуя! — Засміялася, хижо вишкірюючи жовті свої прокурені зуби.
— Ну то як знаєш! — а сама подумала: «Молодець Людка! Бой-баба!»
Київ.
Березень-жовтень 1998 р.
Трахнути відьму
Кримінально-еротична повість
з «одеськім» колоритом
З гори вона збігла і гола лягла, —
Не знає, не знає, не знає чому —
Жагуче коліна сумні розняла І
сонце приймає, як мужа.
Діяти — це бути.