— Ах ти, козел! — ухилившись від чашки, з ненавистю в голосі проказала Марина і поглядом почала шукати щось таке, чим би можна було жбурнути у відповідь.
— Дітки, тихше, тихше сусіди ж почують! — з кімнати висунулася голова тещі Антоніни Петрівни. Спересердя Аркадій кинув і в її бік стиглим персиком. Теща завчасно сховалася і персик влучив у лутку.
— А-а-а-а-а, мені страшно, — залилася сльозами в глибині кімнати їхня п'ятирічна донька Марійка, яку бабуся саме вкладала спати.
— Та пішли ви! — люто вилаявся Аркадій на членів своєї родини і стрімголов, як був, у купальних шортах, чкурнув кудись у бік моря.
— Ну що? — знову висунулася з кімнати голова Антоніни Петрівни.
— Побіг топитися, трус нещасний...
Того ж вечора у записнику Аркадія з'явиться такий запис:
«5 серпня 1998 року. Середа.
Непересічна людина завжди перебуває у стані перманентного самогубства. Увесь матеріальний світ, усі плотські бажання входять у нерозв'язну суперечку з веліннями духу, який наказує тобі підкоряти свою тваринну суть і працювати над собою, не дивлячись ні на що. Вдень страшенно посварився з дружиною. Вчора я пообіцяв їй поїхати у Білгород-Дністровський за продуктами, але зранку, коли ходив по воду, біля артезіанської свердловини ніс до носа стикнувся з тою дівчиною, яка дванадцять років тому «зґвалтувала» мене на пляжі. Здається, вона мене не впізнала. Ще б пак! Хто я для неї такий? А от я її впізнав добре. Замість зачіски «каре» темного кольору стала тепер фарбованою білявкою. Лишилася такою ж стрункою, навіть ще гарнішою стала. Оце так зустріч!!! Я просто отетерів. Все в голові перемішалося. Вона набирала воду після мене. Я навмисне поставив каністри біля воріт і прослідкував, де вона тепер живе. ШОК!!! Вона живе на колишній дачі Голдіних! Як так сталося, мені ще належить зрозуміти. Повернувся додому, ліг у гамак і закляк, навіть на пляж з малою не пішов. Тупо так лежав і згадував «ту» нашу зустріч. У підсумку дружина, повернувшись з пляжу, накинулася на мене, як завжди, із звинуваченнями у моїй недолугості й обізвала трусом. Вона, навіть, сама не здогадується, як це слово мене чіпляє. Я таки справді трус і тільки вдаю з себе хороброго борця з реальністю, а насправді ж боюся життя. Я — реальний трус, і все моє життя спрямоване на те, щоб довести самому собі і всьому світові протилежність цього твердження. Страх — це єдине, що нами керує і примушує діяти. Хоча не один я такий. Хемінгуей теж зізнавався, що найшаленіші вчинки у своєму житті вчиняв через те, щоб довести собі, що він не трус. Але я — не Хемінгуей! Коротше, знову хріново!»
Проте, той запис з'явиться у його записнику тільки вночі, а тепер Аркадій, втікши з дому у саму спеку, лежав у морі на мілині й, примруживши очі, дивився в неозоре серпневе небо.
Зі своєю дружиною він познайомився вісім років тому, коли вже працював у одному з київських театрів. Майбутня дружина закінчувала економічне відділення київського інституту Народного господарства і вже на той час паралельно працювала бухгалтером в одній з новостворених приватних фірм, яка займалася постачанням іноземного обладнання для харчової промисловості. Вона була корінна одеситка, але, отримавши в Києві гарну роботу, вже не мала наміру повертатися у «перлину біля моря».
До усього ж була затятою театралкою. Відвідувала всі київські прем'єри, а найбільше любила театр, у якому працював Аркадій. Це був театр імені Франка. Національний, академічний.
Стаються в наших широтах такі парадокси, коли геть змосковщені й русифіковані громадяни з півдня та сходу країни раптом стають адептами української культурної традиції, ба й навіть більше — починають через культуру усвідомлювати себе не мешканцями колишнього СРСР, а конкретно і свідомо ідентифікуватися як українці. Приблизно щось таке сталося і з Мариною.
Першою виставою, яку вона ще студенткою подивилася у 1989 році, був «Момент» за творами Винниченка, у постановці молодого тоді ще Андрія Жолдака. Гра Бенюка, Хостікоєва, Мазура вразила її настільки, що вона «захворіла театром». А вже через театр прийшла і до української літератури, і до музики.., і взагалі зрозуміла, що Росія і Україна — це дві зовсім різні держави.
До речі, на «Моменті» вони і познайомилися, коли одного осіннього дня на виставі опинилися поруч.
«Отой молодий хлопець, — вказав Аркадій на Олексія Богдановича під час другої новели, — грає мою роль. Я вводжуся на його місце».
Він був такий натхненний, піднесений, щирий і талановитий, що Марина у нього закохалася по вуха.
У перші роки після одруження з Аркадієм, яке сталося пріснопам'ятної весни 1992 року, вона довгий час пишалася тим, що її чоловік виходить на одну сцену з видатними українськими метрами. Дарма, що у виставах «Тевьє-Тевель», «Енеїда», «Біла ворона» він грав самі епізодичні ролі. Вона «водила на чоловіка» своїх інститутських подруг, із захватом відвідувала «театральні капусники» на чолі зі старшим Задніпровським, не втрачала нагоди відсвяткувати з артистами прем'єри, церемонії нагородження премією «Золота пектораль», завела дружбу з іншими «театральними дружинами». Але останнім часом щось урвалося в її ідеалістичному сприйнятті театрального життя.
Не заладналось якось у її чоловіка з Великим академічним. Гарних ролей не давали. Аркадій весь час нарікав на якісь інтриги і внутрішньо театральну заздрість. Грошей платили мало, і родину, по суті, утримувала вона. А тут він ще почав потроху зазирати у чарку. Не те щоб так вже й зазирати, але що частіше почав увечері після вистав приходити «під шофе». Та й на домашніх застіллях з білого вина перейшов на білу сорокаградусну. Додому почав тягати пиво. Став знервованим, різким, агресивним. Весь час нудив: «Треба щось робити! Треба щось робити!»
Ночами сидів — писав якісь інсценування. Почав вести щоденника. А коли питала у нього: «Навіщо то все?», різко відповідав: «Щоб не втратити себе!»
Останньою краплею, через яку їхні стосунки дали серйозну тріщину, була його заява, що він хоче кинути театр, сім'ю і податися писати якийсь роман, що мав принести йому успіх, гроші та світову славу. На ознаку серйозності своїх намірів, він пообіцяв зробити собі тату у вигляді німецької руни «зіг» або, навіть, справжнього «свастону», як своєрідного знаку «отріцаловкі» у системі тюремних символів.
«Ти, замість того, щоб шукати «світової слави» і «свастони» собі малювати, піди купи лампочки і повкручуй їх в коридорі й ванній кімнаті», — заявила суворо і безапеляційно.
І тоді вперше за життя він назвав її «одеською жлобіхою».
Відтоді минуло трохи більш як півроку. Сварки між ними різних ступенів активності виникали ледь не щотижня. І щоразу ініціатором тих сварок був саме Аркадій, принаймні так здавалося Марині. Навіть до доньки почав ставитися якось суворо і надміру вибагливо. Аркадію ж здавалося, що навпаки — то дружина зробилася ядучою, балакливою, «вигризала у нього мозок» через дрібниці, присікувалася до його зовнішнього вигляду, слів, професії, не давала спокійно подивитися телевізор чи почитати книжку. Все вигадувала якісь роботи: чи полагодити кран, чи прибити полиці на балконі, чи просто винести сміття. І все це тоді, коли він хотів просто зосередитись на своєму внутрішньому світі, який підказував йому, що з театром справді час закінчувати і рвати кудись убік — в бізнес, на телебачення, в письменники чи сценаристи, байдуже... Головне — подалі від театру, в якому він повністю розчарувався. Проте замість вкрай радикального «свастону» чи «зігі», зробив собі на плечі зовсім нейтральну татушку у вигляді зодіакального знаку Скорпіона, з почепленим на нього Анкхом. Але і цей вчинок був досить непересічною подією у його житті, бо коли дружина розповіла батькам Аркадія про його «художества», то батько конкретно назвав сина адептом «уголовного довбоєбізма», вони посварилися і, здається, аж досі не розмовляли.
Отак і жили, аж поки цього літа доля не закинула їх разом із донькою на дачу Марининої мами. На цій дачі Аркадій був вже втретє. Торік і позаторік вони влітку відпочивали у Болгарії (на роботі у Марини давали путівки за півціни). Три роки тому ціле літо просиділи в Києві, на дачі у друзів.