Він добре пам'ятав, як вони із вагітною вже Мариною приїхали сюди у серпні 1992 року. І, хоча дружина йому розповідала, що батьки мають дачу на Кароліно-Бугаз, він аж ніяк не чекав, що їхня ділянка буде знаходитися так близько від того місця, де була дача його далеких родичів.
«Це просто диво! — кричав він від захвату, стоячи на морському узбережжі й вказуючи рукою на блакитний будиночок, що виднівся метрів за двісті ліворуч. — Он бачиш, дах з антеною і невеличкий балкончик, заплетений виноградом! Ото була дача Голдіних, батькового двоюрідного брата, який у 1989-му емігрував до Америки. У нього була дружина-єврейка, та й сам, певне десь на половину був євреєм. Жорка, старший син їх, був таким принциповим комсомольцем, що попросився у Афган, хоча вони його легко могли відкупити. Там і загинув... А Сеня, той закінчив мехмат у Бауманці в Москві й теж подався до Америки. Зараз працює в Каліфорнії, в якійсь електронній компанії типу «Яблуко» називається. Майструє програмне забезпечення...
Багато думок і спогадів, багато фрагментів і картинок з не такого вже далекого минулого спалахували перед внутрішнім поглядом Аркадія, який хлюпався на мілині тієї розкішної причорноморської коси, що зветься Кароліно-Бугаз. Бодай годину, а може й більше провів він у морі, аж поки з лиману не війнув легенький вітерець...
Глава четверта
Вітер з лиману
Це сталося десь близько п'ятої пополудні. Вітер з лиману підняв на морі легкі брижі, і сонячне сяйво замерехтіло в тисячах дрібних хвильок, якими враз взялася морська гладінь.
На пляж знову потяглися люди. Першими вилізли з тіні своїх наметів упрілі після денного сну «дикуни». Трохи пізніше підтягнулися орендарі дач, а вже за ними, близько шостої, з'явилися на пляжі й корінні дачники з дітьми та онуками.
Вітер тим часом робився дедалі дужчим.
— Ти диви, як віє! — цокнувши вставною щелепою прорік восьмидесятирічний ветеран ВВВ, колишній пенітенціарний в'язень Борис Соломонович Штейнберг, дивлячись у бік лиману. Профілі Сталіна і Леніна, виколоті на його старечих грудях, взялися «гусячою шкірою», рівно як і якорі й троянди з кинджалами на його передпліччях.
— Дивись гарно за Лєначкой, а я зараз повернусь, — відгукнулася Дора Абрамівна, його кремезна дружина з тугим, розпухлим від внутрішнього жиру животом, і на тоненьких ніжках почимчикувала складати сонцезахисну парасолю.
Природне диво, що сталося на очах у спантеличених пляжників, справді вражало. За якусь годину-півтори золоту серпневу спеку з усього узбережжя здув свіжий і натхненний лиманський бриз, що налетів з півночі. Заходилися, загуляли морем справжні хвилі, завіялися пляжем піщані завірюхи, засипаючи очі й принесені з собою на пляж персики і виноград. Летіли у море обгортки від морозива, недопалки, цукеркові фантики, полишені байдужими до екології громадянами, летіли у море необачні комахи: бабки, бджоли, метелики, божі корівки, летіли надувні матраци і дитячі круги, беркицьнулися і покотилися пляжем декілька парасоль, і навіть чиясь пляжна підстилка засолопилася, вигнулася невпокореною дугою і теж полетіла у море.
Близько сьомої години вечора вітер здув з пляжу майже усіх відпочивальників. З десяток найбільш настирливих борюкалася із хвилями у морі, і ще декілька пар залишалися не березі, напнувши майки і втиснувши тіла у пісок.
Аркадій теж піддався загальним капітулянтським настроям і, сумно нахиливши голову, попхався додому.
— Ти, теє... пробач, щось на мене найшло... Завтра поїду до Бєлгорода по продукти...
Вітер з лиману раз у раз сколихував виноградне листя, в затінку якого лежала на шезлонгу його дружина, роблячи собі манікюр. Сонце падало за небокрай. Десь неподалік скиглила чайка.
— Де ти вештався? — маленький пензлик наклав на ніготь середнього пальця лівої руки охайну смужку насичено-рожевого лаку.
— Думав.
— І що надумав? — дружина підняла на чоловіка очі.
— Мені погано, коли ми сваримось.
— То ти вже не йдеш з дому писати свій «геніальний роман»? — подивилася на нього із прихильною усмішкою.
— Вже не йду. Де мала? — обвів поглядом порожнє подвір'я.
— Пішла з мамою ловити бичка.
— Зрозуміло. Насіння будеш?
— Буду!
Чорний, рясний дощ із шурхотом пролився із зеленого целофанового мішечка на розжарений чавун сковорідки.
«І знову програв — думав Аркадій, вибираючи з соняшникового насіння муміфіковані трупи комах, устюки, та дрібні галузки. — Коли б був сильним, кинув би все це під три чорти, зібрав би манатки і поїхав світ за очі геть від цієї рутини. Але ця клята відповідальність! Ну не можу я позбутися цього периферійного комплексу відповідальності за тих, кого до себе приручив. Дружина, донька... і все таке. Іншим це дається легко. Взяти хоча його театрального товариша Павла Рубана, який подався на телебачення і став там популярним ведучим. Як тільки сім'я стала йому на заваді, він швиденько розвівся і, здається, довго не мучився з того факту, що дитина буде рости без батька. А я так не можу! Господи, хоч би наважитись на якийсь вчинок!»
Кинувши у рота декілька сирих бубок, Аркадій голосно зітхнув, прикрутив вогонь під сковорідкою, витяг з шухляди довгу алюмінієву ложку і взявся мішати насіння, яке вже потроху починало потріскувати.
— А бичок сьогодні має ловитися гарний. Вітер з лиману! — зненацька закричав до дружини, спльовуючи соняхові шкаралупи собі у руку.
— Атож! Читав у свіжому «Бульварі», як Микола Мозговий усіх наших естрадних співаків з багном змішав?
— Ні, ще не читав...
— Ну то почитай... Обрегочешся...
Аж раптом з боку воріт, які виходили у бік лиману, почувся стук хвіртки і веселий, лункий голосочок їхньої п'ятирічної донечки продзвенів:
— Мамо, мамо, бабуся впала у воду!
— Та хіба жартуєш? — підхопилася з шезлонгу Марина.
— Авжеж, авжеж! — сумно погодилася з малою Антоніна Петрівна, — навернулася стара дура з дебаркадера так, що увесь лиман ледь з реготу не вмер!
— У бабусі клювало, коли вона закидала вудочку попід траву, — спробувала прояснити причину падіння мала Марійка.
— А я ж сиділа на самому краєчку, не втрималася і полетіла у воду!
— Та й ще й як полетіла... Як бомба! Ха-ха-ха, — донька заливалася дзвінкім сміхом.
Аркадій вибрався з кухні подивитися на це кумедне видовище. Теща пленталася за Марійкою в облиплих спортивних штанях та строкатій блузі, тягнучи за собою мокрий слід та тримаючи у руках коротенькі вудки. Мала ж несла бідончик з рибою.
— А що багато наловили?
— Та трохи є... — недоброзичливо зиркнула на Аркадія теща і, проклинаючи своє старече життя-буття, попхалася до спальні переодягатися.
Вечеряли того дня, як завжди, надворі, незважаючи на те, що вітер буйно гуляв у листі винограду, а недалеке море настирливо лупило в берег вже досить високою хвилею.
— Наче сірководнем пахтить! — націлила ніс за вітром Антоніна Петрівна, підкладаючи собі на тарілку ще пару смажених бичків.
— Ну, за рибалок! — підняв склянку з вином Аркадій.
Ох, вже ці південноукраїнські вечері на дачах! Музика, пісня, ораторія, симфонія чуттєвих, кулінарних та емоційних насолод. Свіжі помідори з бринзою, смажені баклажани з часником, припущений червоний перець із травами, свіжозварені кукурудзяні початки, ну і, звісна річ, бички!
О, прекрасні й неперевершені смажені лиманські бички! Нема в усьому світі нічого смачнішого за вас! Маленькі, трохи більші за палець, ви — уособлення, епіцентр місцевого епікурейства. Майже завжди доступні, найбільше ви смакуєте у клярі. Випотрошені й засмажені разом із голівками, ви танете у роті. Вас люблять навіть малі діти, які зазвичай не переносять кістляву рибу. Бо ви некістляві! Ви божественні! А ті маленькі кісточки, що ви їх маєте: реберця, хребет, щічки, гарно просмажені у духмяній місцевій олії, стають м'якими і скоріше нагадують засмажену шкоринку, аніж риб'ячі кістки. І нехай Франція хизується своїми устрицями та жаб'ячими лапками, Іспанія — своїм хамоном, Греція і Кіпр люблять мезе, а в Південно-Східній Азії найласишим смаколиком є кров змії чи мізки мавпи, тут, на півдні України, нема нічого смачнішого за смажених бичків, а особливо тоді, коли запивати їх терпким шабським аліготе.