— Ну, хіба що свіжа камбала-калкан смачніша, хоча щось її вже давно не було, — то теща продовжила думку про місцеві делікатеси.
— А що, було таке, що тут ловили камбалу?
— Ще й як ловили! — хмикнула корінна одеситка, — просто руками!
— Як це? — здивовано подивився на неї Аркадій.
— А отак! Раз на декілька років, особливо після штормів, у морі піднімається рівень сірководню, і тоді п'яна камбала підходить майже до самого берега і залягає на мілині. Тоді її можна брати голими руками. Ідеш собі у воді і раптом — раз — наступив ногою на шипи...
— А вони не колються?
— Та ні, вони тупі... Нахилився, витяг з-під піску рибу, викинув її на берег і йдеш далі. Але ж коли таке буває, то вода стає холоднюча, а в повітрі реально весь час висить запах сірководню. От як зараз, відчуваєте? — теща знову повела носом, але присутні здивовано знизали плечима.
Щось, окрім старої, запаху сірководню ніхто не відчував.
А потім, вклавши доньку спати, Аркадій з дружиною, вдягнувшись у спортивні костюми, взяли розкладні стільці, кульок із смаженим насінням і пішли на нічний пляж «дихати свіжим бризом».
— Гарно, що спека спала! — мовив Аркадій, коли вони, зручно вмостившись на стільцях, лузали насіння, а лушпиння складали у завбачливо підготовлений пакетик.
— Та й не кажи, я вже не знала, що й робити, просто мозок плавився...
— Зараз градусів двадцять не більше...
— А дихається як гарно, а головне комарів нема, і небо таке чисте... Он, дивись супутник...
— Ага, бачу...
Добре отак посидіти на морському узбережжі, коли сонце вже закотилося за далекі шабські виноградники. Чумацький Шлях угорі стелить свою доріжку. Раз у раз чиркають небом сірники метеоритів, а маленькі світляки штучних супутників пливуть у далекому космосі повільно, як замріяні.
Коли у небі спалахував метеорит, Аркадій і Марина кожен про себе замовляли бажання. Причому Аркадій весь час загадував одне й те саме: «Хочу, щоб щось змінилося у моєму житті на краще!», а Марина бажала усім своїм близьким: «Здоров'я, здоров'я і ще раз здоров'я, ну і грошей...»
Вночі вони були близькі. Аркадій давно підмітив, що найпристрасніша близькість у них буває якраз після жорстоких сутичок.
Коли вони вже після кохання голі лежали на простирадлах, Марина, поклавши Аркадію руку на обличчя, стиха промовила:
— Все в тебе вийде.
— Мені важко Марино, важко...Я, певне, обрав не ту професію і зараз сам проти усього світу...
Місяць, який тільки-но гарненько виповз у небо, пробивався крізь тюлеві фіранки і сріблястою смугою лягав на край їхнього ліжка.
— Затулю, щоб у очі не світив, — промовив Аркадій і, звівшись навколішки, потягнувся до вікна.
У цю мить голий, з кургузим, сухим задом і відвислими яйцями, він здався Марині таким нещасним і беззахисним, що коли знову повернувся у її обійми, вона обняла його і поцілувала у лоба.
— Не' переймайся, я з тобою. Я і Марічка. Ми тебе любимо. Все буде добре.
Аркадій звернувся ковбаскою і, підібравши коліна до живота, притулився до дружини. Коли ж Марина заснула, то він, тихо відвівши убік її руку, повільно встав з ліжка, випорпав з шафи свого щоденника, вибрався надвір і, накинувши на плечі спортивну куртку, пішов на літню кухню.
Тої ночі, окрім вже вищенаведеного уривка, у своєму щоденнику він написав таке (наводиться мовою оригіналу зі збереженням авторського стилю, орфографії та пунктуації):
«Жити — значить бути. Бути — значить діяти. Діяти — значить вірити у себе. Чи вірю я у себе? Ні! Значить я не живу? Коли так задуматись, то всі мене трахають. Але причина ця лежить у мені, бо саме я дозволяю всім мене трахнути. Мене трахає моє керівництво за невеличкі гроші, адже ніщо так не розбещує, як виплачувана вчасно маленька зарплатня. І я віддаюся своєму керівництву, бо в юності мене морально трахнули батьки і трахають мій мозок аж понині. «Аркадій — вчать вони, — ти мусиш мати постійну роботу. У тебе мусять бути прикритими тили. Все в житті може Трапитись, і ти завжди мусиш мати гавань, в якій можна буде сховатися від життєвих бурь». І от, щоб мати цю ілюзорну гавань, я кожен день мушу з'являтися на роботі за двісті двадцять гривень окладу і підставляти свій зад під тугі члени керівництва, директора, художнього керівника, корифеїв-артистів, які в свою чергу підставляють свої сідниці іншим учасниками ланцюжка — міністру культури, спонсорам, продюсерам, ну і так далі... Так зрештою можна і дістатися того, хто трахає увесь цей світ. Достатньо подивитися на стодоларову купюру. Там все зашифровано. Зрештою, це не нові думки, але раз у раз уся ця піраміда трахальщиків вибудовується у моїй уяві, і від того мені стає зле, бо я в самому низу цього «харчового ланцюжка». Розірвати ці соціальні стосунки, закритися від усіх, зникнути від цього вічного траху — єдина моя мрія. Але поки що нездійснена. У мене росте дитина, за яку я відповідаю, є дружина... З якого боку не подивись, я неначе у павутинні. Борсаюсь, борсаюсь і чим більше борсаюсь, тим більше заплутуюсь. Але я сам винен у цьому всьому. Бляха муха, час самому ставати трахальщиком і трахнути це життя!
А ще я думаю, що усі ці мої комплекси, в яких я заплутався, народилися саме з тої історії, яка трапилася зі мною тут, на Кароліно-Бугаз, дванадцять років тому. Коли ота сучка обізвала мене «обкінчаним гівнюком» та «мамкиним синочком». Саме вона прищепила мені той страх поразки, з яким я жив і живу всі ці роки.
Сьогодні вдень я лежав у гамаку і подумав, що коли б я оце знайшов у собі сили і якимось чином трахнув би її тепер, то це, можливо, зняло б з мене оце прокляття вічного страху перед буттям. Коротше, я зрозумів одну дуже важливу річ — мені якось треба закінчувати перебувати у суцільному сні і починати ДІЯТИ! І я навіть знаю, з чого я почну! Я мушу ТРАХНУТИ ЇЇ! У такий спосіб знявши з себе це прокляття страху поразки, яким мене нагородила ця відьма! Якраз гарний час — минає дванадцятирічний астрологічний цикл. Тому я мушу діяти! Я маю ТРАХНУТИ ВІДЬМУ!»
Глава п'ята
Коли море штормить
Наступного дня був шторм. Небом тяглися розірвані білі хмари, через які раз у раз накривали землю і море сонячні спалахи.
Аркадій прокинувся близько восьмої ранку від запаху смаженої цибулі. Майже кожен день, проведений на дачі, починався з цих відразливих їстівних «ароматів», які розводила навколо себе теща, що зазвичай прокидалася на годину раніше. То вона смажила якісь жирні шматки свинини чи робила зажарку для «макаронів по-флотськи», то готувала голубці чи рагу, то бралася робити фаршировані перці, а сьогодні ж, здається, заходилася готувати борщ. Масний аромат буряково-морквяної заправки, яку вона підсмажувала у важкій чавунній сковорідці, запливав до кімнати крізь розчахнуті вікна, забрані старомодними тюлевими фіранками.
Антоніна Петрівна завжди готувала їжу з ранку, або, як казала вона, «до роботи», і хизувалася цією звичкою, набутою з радянських часів, коли ще працювала начальницею цеху на одеській фабриці технічних тканин. Сорок з чимось років поспіль вона плела канати, мотузки, шила мішки для бразильської кави, мадагаскарського цукру, артемівської солі, новоросійського цементу, забезпечуючи своєю ударною працею процвітання і добробут радянської держави та її сателітів. Ну, і своєї родини також. Дітей мала двійко. Старший брат Марини працював на флоті й рідко бував вдома. З дружиною розвівся, а та сучка забрала онуків і чкурнула кудись у Росію. Чоловік помер ще за Горбачова. І оце виповнилося Антоніні Петрівні цього літа шістдесят п'ять років.