Аркадій лежав поруч із своєю дружиною, а значить єдиноутробною донькою власної тещі, і, дивлячись на її волосся, розсипане по подушці, думав собі про! те, що жінки, зрештою, легше якось пристосовуються до зміни зовнішніх обставин і більш схильні до компромісів, а значить, і до виживання, ніж чоловіки. А й справді, подивіться довкола... Саме жінки тягнуть сім'ї, ведуть господарство, зберігають родинну ватру, заробляють гроші. Тоді як чоловіки потроху спиваються, розводячи теревені про якусь невловиму тугу, про несправедливе влаштування світу, про суцільний дестрой, що панує в їхніх душах, про дискомфорт і відсутність гармонії, про інші метафізичні матерії, які оком не побачити, вухом не почути, рукою не помацати. «І я один з таких», — подумав про себе Аркадій, і вже з самого ранку хапанув приступ легкої депресії.
— А жерти нема чого... Навіть хліба в домі нема, бо хтось ще позавчора обіцяв поїхати на базар, а таки не поїхав, — замість «доброго ранку» привітала його теща.
— Та іду вже, іду! — огризнувся Аркадій і, почухуючи зад, поплентався до туалетної буди, що стояла в кінці ділянки.
Від станції «Морська» до станції «Білгород-Дністровський» електричка через Затоку і Шабо іде годину двадцять. Від станції до базару ще хвилин десять пішки. Отож і виходить, що десь о пів на одинадцяту ранку наш герой з порожнім рюкзаком за плечима і торбою у руках через центральні ворота зайшов на Білгород-Дністровський продуктовий ринок «робити базар», як кажуть в Одесі.
Співати оди бессарабським ринкам даремна справа. Хто це вже не робив: Бабель, Шолом-Алейхем, Ільф та Петров, товариші Бунін, Горький, Катаев... ба й навіть, наш земляк славетний Михайло Коцюбинський! Але коли вони жили? Чи не сто років тому. Відтоді на класичному бессарабському ринку дещо й змінилося.
Ні, класичний антураж лишився майже незайманим — усі ці гори перцю, капусти, моркви і кабаків, усі ці «сінєнькіє», «абєркоскі», «бутильочкі», «памідоркі», а рибний ряд з цілими розвалами солоної та копченої риби, не кажучи вже про найсвіжішу кефаль (або, як кажуть тут, «сангєльку» та «пєлєнгасіка»). А чого тільки варті м'ясний і молочний павільйони з їхнім стійким запаморочливим запахом вогкої свіжини, такої собі суміші парної телятини, сироватки, овечої бринзи, сиру, вершків, курячих гомілок, пупків, свинячого сала, м'якоті та відбивних, що їх продають рожевощокі тітки-перекупщиці із товстими золотими обручками на жирних пальцях та сережками-півмісяцями у вухах. А цигани, що ховаються за горами соняшникового насіння (кажуть, що вони ще приторговують «травичкою» та «ширкою», і з того мають основний дохід), а молдавани з причепами, повними персиків та винограду, а усі ці нескінченні крамнички з бакалією та господарським крамом. Живопис найвищого ґатунку — отой бессарабський ринок у Білгороді-Дністровському. Не вірите — завітайте самі.
А тепер щодо змін. Ну, по-перше, це суцільний блатний шансон та російська попса, що звучить з динаміків ларьків, збитих із заіржавлених шматків заліза, де торгують свіжою і не дуже пресою, книжками Суворова-Донцової-Марініної, презервативами, «расчьоскамі», фломастерами, туалетним папером, жувальною гумкою, мильними пузирями, надувними матрацами, гівняними маєчками, «кепочками», гумовими «тапочками-мільонниками», що в них справді можна ступити на шлях дао і отак безперспективно прочовгати запилюженими стежками Молдавії мільйони кілометрів у пошуках абсолютної гармонії буття. Всі ці розвали китайського «ширпотрєбу», усе це одноденне сміття, вироблене прудкими руками китайських «кулі» — копійчане, одноразове, все те, що створює для простого споживача ілюзію добробуту і заможності, настільки грубо входить у протиріччя з «класичними» зонами бессарабського ринку, що у освіченої, культурної людини, окрім відрази, інших емоцій викликати не може.
Принаймні Аркадій, як людина досить освічена й начитана, відчував цей дисонанс досить гостро.
Опинившись в самій гущині базарного життя, він досить професійно скупився спершу «легкими» товарами типу бринзи, домашнього сиру, сметани, вершкового масла, свинини, хліба, ковбаси, олії, макаронів, сала, цукру і насіння, а вже потім вдався до «важких» закупок, серед яких були п'ять кілограмів картоплі, по два кілограми томатів та огірків, півтора кіло баклажанів, кіло моркви і кіло буряка, дві голівки капусти, а ще цибуля, перець часник і зелень. Усього кілограмів під двадцять. «Важкими» продуктами він набивав старий радянський наплічник, а «легкі» складав у полотняні торби, що захопив із собою. Зворотною дорогою до вокзалу він ще забрів до крамниці, купив кіло печива, згущеного молока, зубної пасти, туалетного паперу і в підсумку тягнув на собі кілограмів до сорока вантажу. І це за загальної маси тіла у сімдесят кіло. А на самому вокзалі ще купив дружині свіже число «Бульвару». Що й казати... Богатир!
А теща так і сказала: «О, богатир повернувся!», коли він десь близько другої, увесь спітнілий і червоний від натуги, ледь пропхався у хвіртку і знесилено кинув сумки на землю.
— Іди купайся, я розберу...
— Я цеє, до тьоті Ніни зайду? — запопадливо глянувши на тещу спитав Аркадій.
— Ну, давай вже заходь. Заслужив!
— Ага, то я червоного візьму?
— Бери, як знаєш.
Тьотя Ніна була сусідкою Антоніни Петрівни по дачі і стиха приторговувала шабськими винами, які їй з якогось там винрадгоспу доправляли родичі. Півторалітрова пластикова пляшка чи то «каберне», чи то «аліготе» коштувала десять гривень, трохи більше ніж два долари. Саме таку суму «зекономив» Аркадій із тих ста двадцяти гривень, що йому дали на закупку.
Обідали, як завжди обідають на дачі — довго і смачно. Теща приготувала жирний, наваристий борщ з того шматка свинини, що лишився в морозильнику з часів останньої закупки, накрутила налисників з м'ясом, зварила компот з яблук. На стіл поставили до борщу банку базарної сметани, начистили голівку часнику, нарізали хліба з салом...
— Ну що, по стаканчику? — проковтуючи слину, радісно запитав близьких Аркадій, бо з ранку так нічого і не поїв.
— Ой не знаю, — морщачи носа, якось відразливо проказала теща. — Оце Нінкине вино... ще невідомо, де вона його бере. Ти пий, якщо хочеш, а у мене від нього печія.
Дружина теж відмовилася. А от Аркадій випив і з апетитом накинувся на борщ.
— Щось шлунок болить, — продовжувала теща своє нудне базікання. — Оце вчора з бичками трохи вина випила і всю ніч із тахікардією мучилася. А сьогодні по радіо передавали про цілющі властивості синьої глини. Аркашо, ти не знаєш, де можна дістати синьої глини? Сметану бери...
— Ага, — Аркадій поклав у борщ повну ложку густої базарної сметани.
... Крутить ноги, — торочила своє теща, — певне, що буде дощ. Чуєте, як море штормить? Маню, жуй, ковтай (це до онучки). Валькова сьогодні приходила зранку, давно її не бачила... Ти пам'ятаєш Валькову? (дружина знизує плечима, мовляв, не пам'ятаю). Це ота, що від начальника механічного цеху прижила дитину, і її хотіли виключити з партії, а вона та й поклади на стіл партійний квиток і каже: «Я мала ідеали і вирила в партію. А тепер ідеали зникли, то і квиток мені не потрібний». Отака була дура... Але я все одно буду голосувати за комуністів...
— Але ж, мамо, невже ти не розумієш, що вони всі одним миром фазані, їм би одне: хапанути і вбік...
— А мені байдуже! Вони обіцяли підняти пенсію. А це для мене головне і на все інше мені начхати. У мене на ощадній книжці лежало дванадцять тисяч карбованців. І де вони тепер? Тю-тю... Симоненко обіцяв, як прийде до влади, то ці гроші поверне.
— Бреше! — каже дружина..
— А от і не бреше. Не хочу так більше жити. Не можу! Нехай оті «дерьмократи» кажуть, що ми були рабами. Машо, жуй, ковтай (це знову до онучки). Але ми знали, що буде взавтра і післязавтра, мали якусь стабільність, гарантований заробіток, відпустку, дачі от давали від виробництва... — теща обвела рукою свої володіння. — А тепер що я маю? Свободу? Та на хріна мені та свобода із такою пенсією? І, зауваж, не я одна така! Нас мільйони, обкрадених, скривджених, тих, хто мав усе, а тепер не має нічого. Була країна, могутня, красива, було все зрозуміло: хто ворог, хто друг, куди йдемо! А зараз? Суцільний бардак! Не знаєш, на що чекати взавтра. Ніхто нічого не знає, ніхто не за що не відповідає. Навколо одні бандюги. У парламенті — бандюги. Президент — бандюга. Всі бандюги. Отак би взяла автомат і усіх перестріляла. Ех, Сталіна на них нема! Ага, от, згадала! Ти, Аркашо, як поїдеш наступного разу до Білгорода, то візьми там нежирної баранинки, я плов зроблю. А ще вигрібну яму треба почистити, але це вже туди, ближче до кінця відпустки. Машо, жуй-ковтай, скільки можна сидіти з повним ротом? От вчора ввечері по телевізору слухала, як виступав Симоненко, так він все правильно каже: влада цілком корпум... кормун...