— Корумпована, — підказує дружина.
— Про народ ніхто не піклується. Нікому той народ не потрібний. Всі тільки під себе і гребуть, будь вони прокляті! Ні, треба голосувати за комуністів, тільки за комуністів...
— А знаєте, — наливаючи собі другу склянку вина, втрутився у її монолог Аркадій, — колись у давніх Ізраїльтян був такий пророк Мойсей. Так він сорок років водив свій народ по пустелі, щоби всі ті, хто пам'ятав часи рабства, повимирали. Раби мріють не про свободу, а про власних рабів. І нове покоління ніколи не спізнає Землі Обетованної, коли учорашні раби будуть їм розповідати, як гарно було у Єгипетському рабстві.
За столом повисла непевна пауза.
— Ти що, хочеш, щоб я здохла скоріше? — суворо підібравши вуста, із погрозою в голосі запитала теща, знімаючи ложкою сметану по краях банки.
— Тю, мамо, боронь боже! — сплеснула руками Марина. — Що ти таке кажеш? Іди краще трохи відпочинь, бо ти втомилася...
— Ну, дякую тобі, Аркашо, за такі слова! — і теща глянула на зятя так, що у того й вино у горло не пішло. — Штормить щось море, як би дощу не було! — проказала, зникаючи у спальні.
Після обіду, коли вже із спальні долинало лунке хропіння Антоніни Петрівни, яка задрімала поруч із онучкою, Аркадій сидів в затінку виноградної альтанки, розвалившись в лозяному кріслі й поклавши ноги на невисокий табурет. З одежі на ньому були тільки сині шорти-труси. У руках він тримав гранчак, наполовину повний шабського «каберне».
Упіймавши в склянку сонячний промінь, він крутив гранчаком перед собою, милуючись тим, як в ньому променіє та іскриться рубіново-чорне вино. За прибраним вже обіднім столом сиділа дружина, розгадуючи кросворд у «Бульварі».
— Зачіска панка? — питала, покусуючи одноразову ручку з блакитною голівкою.
— Ірокез.
— Підходить, — Марина старанно вписала літери у клітинки.
З моря у внутрішній дворик дачі проник струмінь прохолодного бризу і хитнув виноград. Він загойдався, і сонячні зайчики заплигали мармуровими плитками. Декілька пожухлих виноградних листів зірвалися з лоз і з легким шурхотом приєдналися до них.
Маленький павучок-хрестовик спустився з небес і зависнув у повітрі над Аркадієм, тихенько погойдуючись між подувами бризу. Ледь помітна, прозора ниточка павутиння випиналася дугою, як вітер торкався її, і знову виструнчувалася, коли наступала тиша, і шурхіт виноградного листя, стривоженого прохолодним повітрям, затихав. Погойдавшись хвилину, він, цупко перебираючи лапками, подерся вгору і зник десь там, де сам чорт знає. «А кажуть, що павуки через свої мережива передають вісті у потойбіччя. Ось чому вбити павука — то погана прикмета», — подумалося Аркадію, і він пригубив трохи вина.
Біля персиків та винограду, що у тарелі стояли на столі, вилися жваві мушки. Рази зо два підлетіла полохлива бабка і відвалила убік. Аркадій потягнувся усім тілом, так що хруснуло йому десь в спині, глибоко зітхнув, потім позіхнув і ще раз потягнувся.
«Що за пора, чорт забирай!» — подумав він, знову розвалившися у кріслі. — Отак тільки б і сидіти нерухомо, цідячи з гранчака терпке «каберне», плюватися кісточками від винограду та спостерігати за тваринним життям навколо. І що їм до тебе, цим комахам — вільним, веселим, шахраюватим створінням? Нема їм до тебе ніякого діла. І ти заздриш їм: тим чайкам у небі, і тим рибам у морі, і тій сусідській киці, що розляглася на даху, — Аркадій повів поглядом по бокам, — цим метеликам і фруктовим мушкам, і, навіть, тим бичкам, що сріблястим намистом сохнуть, почеплені на риболовну жилку між айвою та яблунею. З ними все ясно, з тими бичками... Все в них просто. Господи, які чудові слова: «ясно» і «просто», — тут Аркадій важко зітхнув. — Ява недосяжні, небесні слова! А в тобі живе щось мутне, хаотичне, розпанахане...
— Художник, автор картини «Невтішне горе»?
— Крамський, тобто, Крамской, — відказав Аркадій, підносячи склянку до вуст і відсьорбуючи великий ковток.
— Підходить. Автор поеми «Чорна людина»?
— Єсенін. Все, люба, залиш мене у спокої, бо я хочу зібратися з думками.
— Ну і ще останнє... Чоловіче ім'я, яке в перекладі з давньогрецької означає «переможець»?
— Микита...
— Микита? Може Нікіта?
— Це російською Нікіта, а українською Микита...
— Так, але у мене російськомовний кросворд.
— Значить, Нікіта. Все, залиш мене у спокої...
— Козел!
— Згоден!
Глава шоста
Нові господарі
Близько шостої вечора почав накрапати невеличкий дощик. Небо затягло хмарами, вітер вщух, і море потроху почало заспокоюватись.
— А й дійсно, сірководнем пахне! Ти відчуваєш? — запитав Аркадій у дружини, вибравшись із будиночку на двір. — Котра година?
— Чверть на сьому!
— Оце так я заснув!
Всі, хто хоч раз бували на Кароліно-Бугаз, можуть підтвердили, як там чудово спиться після усіх цих борщів, налисників, вареників, котлеток, салатиків, компотів, «каберне», «аліготе», пива, а особливо вдень після обіду. Приляжеш, здавалося б тільки на хвилинку, а продрімаєш до самого вечора. Сон — цей неодмінний супутник усіх відпочивальників, ця одвічна слов'янська дрімота, у якій розчиняються усі бажання, зневолює і переводить людину у тваринний режим існування. Попоїсти, поспати, попити вина, поласувати фруктами, поніжитись на пляжі, поплескатись в теплому морі, почитати газету. Прості чуттєві насолоди, як тенета, сповивають дачників ланцюгами ліні та абсолютного релаксу. Варто тільки спробувати зчинити опір — почати робити зарядку, правильно харчуватися, зайнятися йогою чи спробувати приділити час творчості — і все — депресія тут як тут із питанням: «Та навіщо ж так напружуватися?» Відпочивай! Набігаєшся ще за рік... Тому краще не експериментувати, а віддатися цій дрімоті на повну. І жерти, і спати, і пити вино, і вести тваринний спосіб життя.
— А що, вино ще лишилося? — чухаючи засмаглий живіт, запитав Аркадій у дружини, яка разом з донькою розфарбовували картинки у книжці-мальованці.
— Тато, ти ж знаєш, що мама забороняє тобі пити багато вина, — суворо насупивши брівки, подивилася йому прямо в очі дитина.
— Так, тебе не питали...— махнув він на неї рукою.
— Як ти з дитиною розмовляєш? — досить стримано обурилася дружина.
— А чого вона лізе у дорослі справи?
— Бо я не хочу, щоб ти став алкоголіком! — абсолютно серйозно заявила п'ятирічна Марічка.
— Що, мама навчила чи бабуся? Тю на вас... — Аркадій удавано плюнув на підлогу і попхався на кухню, де у холодильнику мала лежати недопита пляшка каберне.
Ну а що ще робити у таку погоду, коли на вулиці починає накрапати дощ, а небо затягнуте низькими хмарами? Тільки бухати і більш нічого.
Наливаючи вино у склянку, він згадав, як десь тиждень тому саме через Марічку сталася чергова сварка за столом. «А от якщо б тобі випала нагода поміняти татка, то ти б поміняла?» — вже будучи добре напідпитку запитав у доньки Аркадій. «Поміняла б! — впевнено заявила мала. — Бо мені не потрібен татко, який весь час п'є вино, спить і не хоче зі мною гратися у лікаря».