«У Лісабоні тепло, плюс п'ятнадцять-вісімнадцять, дощі», — баритоново ллється з радіоприймача голос нічного радіоведучого, і топонім «Лісабон» знаходить дивне місце у Василевих снах, повних чудернацьких видінь.
«Лісабон, Лісабон, лісса... лиса... лис..» — слово деформується у сонному мареві Василевого мозку, розпадається на кусні й кавалки, що закручуються у вихор, і хурделицею кружляють навколо Василевого танка.
Завірюха свистить і завиває. Він стрибає з танка вниз, лишаючи шолом біля розчахненого люка.
Чорні, намащені їдким гуталіном солдатські черевики чавлять ніжний зелений газон. Василь роззирається і бачить, як із самої гущини завірюхи показується видовжена хитка постать. Василь придивляється і бачить, що то пензлює до нього хитрющий рожевий лис з мультиків Уолта Диснея, дуже схожий на відомого телеведучого Леоніда Якубовича. За спиною у лиса велика торбега.
«Якубович» ставить торбегу на землю, кличе Василя до себе, підморгує оком, відкриває торбегу, а вона... йой! повна жирних, золотих карасів!
— То все тобі, — каже лис. — Бери, скільки можеш понести в руках.
— Як у передачі про Форт Буайяр? — питає Василь.
— Еге ж!
Василь озирається: і риби хочеться, і службу треба виконувати. Він хвилинку вагається, а потім вирішує, що встигне і риби набрати, і Європу знищити.
— Давай! — каже він рожевому лису і закатує по лікоть рукави.
— Тільки є одна умова, — каже хитрющий телеведучий.
— Яка?
— Я буду брати рибу разом з тобою. І в кого за спиною через годину виявиться більше риби, той і виграв. Переможець отримує все! Згоден?
— Тю! Звісна річ, згоден! — Василь упевнений у своїх силах. Вже що-що, а гребти під себе він уміє.
— Почали! — кричить лис, і коло них, мов після змаху чарівної палички, виростає зал телестудії з нескінченними рядами вболівальників. Усі кричать і вболівають. Усі хочуть, щоб Василь виграв приз, і водночас не хочуть. Заздрісно — бо чому не я?
Василь гребе, і лис гребе. Тільки Василь гребе обома руками, висолопивши язика і витріщивши очі, а лис якось елегантно. Проте у Василя нічого не виходить. Він залазить обома руками у торбегу, але прокляті карасі вислизають йому між пальців, утікають з рук. Василь хоче уп'ястися в них нігтями, але нігті у Василя короткі та брудні. Не те, що у пещеного американського лиса-телеведучого.
«Якубович» цей клятий сміється Василеві просто в обличчя, вишкіряючи білі ікла й гострими, наманікюреними пазурами чіпляє за око жирного карася й кидає собі за спину. Карась, спливаючи кривавою юшкою, гепається на ніжну травицю студійної підлоги і, вигинаючись пружним тілом, починає дикий, агонічний танець. А Василеві — зась!
Далеко-далеко мугикає десь приємний баритон: «У Парижі плюс десять-дванадцять, дощ».
Василь червоніє, наливається кров'ю і весь віддається телегрі. За тим він забуває і про свій обов'язок, і про свою країну, і про танк, і про самого себе. Гра поглинає Василя з головою. Голоси довкіль: «...телегра... приз у студію... ваш вибір... дівчата, прошу... ветеранам безкоштовно... трикімнатна квартира у Нових Черьомушках... він виграв відеокамеру... беріть, це все ваше... супергра...». Очі завидющі, руки тремтять! Це якесь божевілля!
Проте Василю не до сентиментів. Тепер він мало не плаче. В американського лиса за спиною вже ціла купа карасів, а у Василя ще жодного. Він розуміє, що це реальна жидо-масонська змова, що це все робиться з метою погубити його життя, занапастивши могутню слов'янську єдність, що його дурять і використовують, але все одно продовжує запускати руки у торбегу з рибою. Гребе, гребе і нічого не вигрібає.
А в той час у навушниках танкового шолома звучить голос:
«Перший, перший, уперед! В атаку, повний уперед! Швидкість максимальна. Як чуєте? Прийом!»
Але на Василевому боці тихо. Народ дивиться телевізор, бо командир танка, покинувши свою службу, змагається з американським лисом, а екіпаж без командира знечев'я напився і поснув. Спить армія, спить народ, сплять менти і уряд, усі, може, й вдають, що не сплять, але насправді сплять з розплющеними очима. Суцільне сонне царство, приспане розважальними телевізійними програмами, які повигадували самі жиди та підараси, щоб приспати бойовий дух усіх пасіонарних націй та особистостей, втягнувши їх в суцільне глобалізоване та космополітичне царство тотального споживання з метою всесвітнього панування його Величності Доллара.
Тим часом, кордони Європи у літаках, комфортабельних автобусах і спальних вагонах перетинають мурашки-жидо-підори. Вони з екскурсіями кружляють довкола танку, задивляючись на його міць. Питають: «Де тут у вас туалет?» Гіди ніяково знизують плечима, мовляв: «З туалетами у нас проблема». Жидо-підори заходять за танк і сцють на його гусениці. Танк ураз бере іржа. Потім вони всідаються навколо танка, і люб'язні дівчата у національних костюмах підносять національні напої та наїдки. Кінна група «Запорозькі козаки» під проводом Олега Юрчишина демонструє перформанс. Козаки свистять, махають шаблями, волочаться по землі, підбирають шапки і встромляють одне в одного списи. Наприкінці вистави шикуються у шеренгу, підводяться у стременах, підносять над головою праву руку і голосно, як один, кричать: «Ми — з України!»
Жидо-підори з Європи та Америки плескають у долоні, споживають напої і наїдки. Їм подобається ця екзотична країна.
А з Василем біда. Хитрий американський лис, схожий на Леоніда Якубовича, обвів його навкруг пальця.
— Друзі мої, — каже «Якубович», звертаючись до публіки, — як бачите, з Божою поміччю я виграв. Прославимо ж Господа піснею!
Уся телестудія, як один, встає і співає Давидів псалом у сучасній рок-обробці. Співи транслюють на всіх каналах. Після співів лис указує рукою на Василя і пояснює причини невдачі.
— Сьогодні все вирішують передові технології! Біда Василя полягає у тому, що він не вміє працювати на персональному комп'ютері. Він також не читав Дейла Карнегі та Адама Сміта. Я виграв тільки завдяки тому, що змалку вірив у Господаря світу цього і молився йому повсякчас. Саме Господар сказав мені: піди і сповісти про наближення царства мого до малих цих, і от я тут. Я прийшов до вас, щоб сповістити добру новину. Господар вас любить! І якщо ви будете любити Господаря нашого, то незабаром, як і я, будете кожен мати персональний компьютер, добре авто, а взимку відпочиватимете у Турції чи Єгипті. Це все я вам гарантую. Тільки віддайте серця свої і душі, а також квартири, заощадження та дітей своїх Господарю нашому. Поклоніться йому і отримаєте вже на землі життя райське...
— Так, так!!! — верещить студія.
— Тож, незважаючи на те, що Василь програв, я дарую йому всіх карасів, а на додаток ще... — ведучий робить загадкову паузу, — ми даруємо Василеві персональний комп'ютер! Приз у студію!
З-за лаштунків виходять майже голі дівчата у леопардових купальниках і несуть на раменах персональний комп'ютер. Несуть поважно, як колись прадавні ізраїльтяни носили ковчег Господній.
— Це тобі, — каже лис, чомусь звертаючись до Василя на «ти», і Василь ніяковіє від щастя. У нього підгинаються коліна і калатає серце. На очі навертаються сльози. Василь плаче і цілує свого благодійника. Студія зустрічає слова ведучого овацією. Камера великим планом бере Василеве щасливе обличчя. Потім так само на всю країну — розумне і добре обличчя телеведучого. Він посміхається.
Раптом звідкілясь із двома величезними кошиками з'являються Василеві дітки Сергійко і Наталочка. Вони несуть татові обід: джбан кислого молока, окраєць свіжого хліба, сало, цибулю та дві часничини («А діточки обід несуть»).
Татко на очах у публіки гладить діточок по головах, і всі разом заводять пісню про чорнобривці. Наталочка при цьому пританцьовує: робить верьовочку і бігунець. Коли пісню проспівано, Василь починає передавати привіт усім своїм родичам, а дітки навантажують рибу в кошики.
— Ми віднесемо її на базар і там продамо, — кажуть діти.