Аркадій тоді дуже образився. Від тої образи він на зло усій родині пішов до сусіднього ларька, купив пачку цигарок «Лакі страйк» і закурив. Сидячи на березі моря, думав приблизно таке: «Отак після цього рости цих дітей, вчи, віддавай їм серце і душу, віддавай їм життя. Як не «хочу», то «дай», як не «дай», то «хочу» — інших слів вони не знають. Тупі зажерливі істоти, з яких потім виростають справжні покидьки! І це тільки квіточки, а що буде далі!? «Малі діти — малі проблеми, великі діти — великі проблеми» — то всі знають!»
Своїх батьків він теж недолюблював, ігнорував, робив маленькі капості, щоб зіпсувати їм життя, а останніми роками навіть підводив під все це теоретичну базу, бо якось у Фройда прочитав: «Тільки той може вважати себе героєм, хто вступив у борню з власним батьком і переміг його». Аркадій хотів бути «героєм», а тому всі ці батьківсько-дитячі «мусі-пусі» були йому, якщо не цілком огидні, то принаймні відразливо-індиферентні. Не те, щоб він зовсім не любив малу, просто одного часу, десь роки півтора тому, коли дитина, вже й не пам'ятається з якого приводу, інстинктивно відштовхуючи татка, кричала: «Іди, іди звідси, я маму більше люблю», він зрозуміло побачив, що Марічка свого часу вчинить з ним так, як це вчинив він із своїми батьками, пославши їх внутрішньо під три чорти. Ну, і чи варто після того приділяти увагу дітям? Хай ростуть собі, як ростуть, а життя — воно довге, може, щось з них та й вийде?
Вижлуктавши духом склянку вина, він забрався до холодильника, відкраяв від шматка бринзи декілька кавалочків, поклав їх на тарілочку і, закусуючи вино бринзою, дивився крізь вікно у захмарене небо. Важкі хмари пливли низько, і з них раз у раз бризкав на землю дрібний дощик. Настільки дрібний, що навіть не пробивав тугий шар виноградного листя, який накривав усе подвір'я біля будинку так, що дружина з донькою продовжували собі спокійно малювати. Теща пішла кудись до сусідки.
Після випитого вина в душі народжувався приємний шал. «Та чорт з ними! Набухаюся сьогодні!» — вирішив про себе Аркадій, і від тої думки у нього на серці якось полегшало. Він налив собі ще одну склянку, так само заковтнув її одним духом і знову закусив бринзою.
За декілька хвилин, розвівши залишок вина кип'яченою водою, так що, здавалося, буцім у пляшці знову більше половини, він вийшов на подвір'я майже щасливий і усміхнений.
— О, накатив уже! — під'южила його дружина, добре знаючи, як міняється мармиза її чоловіка, як по-особливому блищать очі, коли той «накатить».
— Та де там, кохана, тільки скляночку! — підійшов і поцілував дружину у плече, — піду морозива куплю!
— Знаю я твоє морозиво, — трохи розімлівши від несподіваної ніжності, повела плечима Марина, — тільки я тебе благаю, не кури!
— Борони боже! Тобі яке морозиво брати? — запопадливо позираючи на схилену над аркушем дитячу голівку, запитав Аркадій у доньки.
— «Каштан», — бовкнула та, не відриваючи очей від малювання.
Дорога до найближчого ларька йшла якраз повз колишню дачу Голдіних.
«А чому б мені оце до них не зайти, не познайомитися з новими хазяями?» — подумалося Аркадію дорогою.
А й справді, думка була слушна. Навіть і хоробрості не треба було набиратися, бо нуль-сім дека гарного шабського «каберне» так підігріли настрій нашого героя, що він почувався абсолютно розкуто і невимушено.
Отак, здіймаючи придорожню куряву біло-блакитними китайськими «капцями-мільйонниками», у синіх своїх шортах та білій майці з логотипом торгівельної марки «Індезіт» він підійшов до 328-ї ділянки і через таку знайому дерев'яну хвіртку з вирізаним угорі сердечком загукав: «Агов, є хтось вдома?»
У дворі стояв новенький американський джип «Гранд-Черокі».
«Це той, що коштує близько тридцяти тисяч доларів! — подумалося Аркадію, — нівроку багаті люди тут тепер хазяйнують!»
На задньому склі джипу красувалася наліпка із задертим середнім пальцем руки і надписом англійською «Фак».
«Шо нада?» — з-за джипу висунулася кремезна лиса голова та могутній голий торс чувака з породи тих, кого тепер називають «нові українці». Жирна, завтовшки з мізинець золота цепура, на якій теліпався «гімнаст» (так у кримінальних колах позаочі називали важке золоте розп'яття), перстень-голдяк на середньому пальці правої руки, золоті швейцарські «котли» на зап'ясті, бичача шия, товсте пузо, покатий лоб і нахабний погляд з-під навислих надбрівних дуг — все як треба, щоб «боялися та поважали». А головне — реальний темно-синій «свастон» в лапах у орла — знак тюремної «отріцаловкі» на правому боці грудей. «Свастон» на грудях у реального одеського єврея!!??» — ще вкрай здивувався про себе Аркадій, — Буває ж таке!»
— А ви не підкажете, чи не можу я поговорити з хазяїном дачі?
— Я хазяїн, а що?
— А чи ви часом не знали попередніх хазяїв цієї дачі — Голдіних Дмитра Петровича та Аїду Марківну?
— Тобі, братішка, краще не знати того, хто був попереднім хазяїном цієї дачі... А в чьом дєло?
— Та справа в тому, що ця дача колись належала моєму двоюрідному дядькові, і я тут в дитинстві часто відпочивав... А оце років десять тому вони її продали і перебралися до Америки. А ми з родиною цього літа тут неподалік відпочиваємо, то я й подумав, зайти познайомитись, подивитись, що тут та й як...
— А, ностальгія... — суворе обличчя господаря позбулося певної кількості мімічних зморшок, — ну то заходь, подивись, бо ти якраз вчасно. За два дні цієї халабуди вже не буде. — Здоровань підійшов до воріт і відкрив перед Аркадієм хвіртку, — Льова, — простягнув здоровезну лапу.
— Аркадій, дуже приємно... — поручкалися, — А чому це не буде?
— Бо у суботу зранку тут вже будуть будівельники. Спершу молдавани, а потім западенці. Будуть будувати віллу у середземноморському стилі. Один проект на двадцять «косарів» зелені потягнув. Знайомся, моя дружина...
— Света, дуже приємно...
— Аркадій...
«Так от як тебе звати, сучко», — подумалося йому, коли він, упіймавши в свої руки її долоню, глянув на добре вкарбоване у пам'ять обличчя, пильно перевіряючи, чи не впізнає вона його. Здається, не впізнавала...
— Аркаша каже, що десять років тому ця дача належала його родичам, і він тут провів своє дитинство... — прояснив причину його появи Льова.
— Я чула. А ми саме вечеряємо, приєднуйтесь до нас...
— Та я ж тільки на хвилинку... — ніяково почав мимрити Аркадій, впізнаючи той самий стіл і лави під виноградом, де зазвичай обідала і вечеряла уся численна рідня Голдіних.
Але Льова перервав його суворо і безапеляційно, поклавши важку руку на плече.
— Ти, браток, той... у мене в гостях... А не випити з хазяїном — то велика образа. Прийшов, то вже сідай... Светка, неси тарілку і стакани...
Додому Аркадія десь близько полуночі доправив той самий Льова.
— Боже, дякую, що ви його привели! — зачувши стукіт хвіртки, вилетіла назустріч з будинку перелякана Марина, — а ми вже не знали, що й думати... чи машина збила, чи кудись втік. На нього таке іноді находить. Все рветься кудись утікти. А сьогодні пішов близько сьомої з дому за морозивом і не повернувся...
— Льова, ми ж морозива дитині так і не купили... — уткнувшись йому під пахвину, белькотів Аркадій, ледь тримаючись на ногах і обнімаючи за плече голого свого друга, що був у самих лише шортах.
— Буде все: і морозиво, і канфєти, і какава з чаєм, тільки завтра, Аркаша, завтра... До речі, запрошуємо всю вашу родину завтра до нас на свято! — приязно промовив здоровань.
— Льова — нинішній хазяїн дачі Голдіних, — пояснив думку товариша Аркадій, — так він теє... післязавтра починає там велике будівництво, а завтра збирає друзів з Одеси погуляти в останній раз на старій дачі...