— Ні, на базар мене повезе Петро на «Жигулях», а ви несіть рибу додому! — каже Василь.
З дітьми Василь розмовляє суворо. Він любить дітей, але не дозволяє собі телячих ніжностей. Діти мають боятися батька! На тім він стояв і стояти буде!
— Добре, татку! — слухняно погоджуються діти, і сувора зморшка на Василевому чолі розгладжується. Він сідає обідати прямо посеред студії.
Лис уже кудись зник, уболівальники розходяться. Хтось підходить до Василя і кладе біля нього трохи печива і цукерок. Хтось дає апельсин, а дехто і гроші дрібняками. Василь поважно споживає своє сало і не помічає, як сидить уже не в студії, а у брудному підземному переході на запльованій холодній підлозі. Він — жебрак. Повз нього у жовтих куртках ходять ненависні жидо-підори з Європи та Америки, цмулять дорогі цигарки, пахтять парфумами і зневажливо дивляться згори униз.
Василь жує шматок чорного хліба, і оті спогади про часи, коли він ще якихось років п'ятнадцять тому у Афгані командував танком, здаються йому сном. Василь самотній, старий і хворий. Йому холодно і страшно. Він усе програв у своєму житті. Лишається тільки загорнутися у лахміття, газети і заснути. Уві сні — життя прекрасне, там ще можна побачити себе на танку. Там немає жидо-підорів з Європи та Диснейових Лисів. Там можна відчути себе вільним і могутнім — «гражданіном» могутньої світової держави під назвою СРСР. Але то тільки сон.
Василеві сниться сон про сон, і він провалюється у нього остаточно. Від солодкого відчуття у Василя з кутика рота викочується цівка слини й повільно повзе підборіддям.
Глава друга
Бандит з донецька
5 год. 06 хв.
Березнева ніч, ясна і прозора, добігала кінця, конаючи в теплому сяйві місяця, який неповною кулею висів над частоколом темних будинків, оповитих сновидіннями. Лише у двох-трьох вікнах жевріло світло, і можна було припустити, що то — недобрий знак, бо частіше там, де є тяжкохворі або вмирущі світло горить цілу ніч. Таємничий світ з вікон лився напружено. Ні гомону, ні руху в тих вікнах не було. Київ спав.
Убутний місяць вогкими долонями торкався дахів, чіпляючись за розкарячені роги антен і лискуче в його сяйві гілля голих каштанів, липнув до безлюдних тротуарів і бруківок, немов не хотів покидати своє царство хитких тіней і темних підворіть, тримався за кожен ріг, карниз, за кожну гілку. Проте сила недалекого ранку, мов кормигою, гнобила його шию до землі, тягла вниз, до небокраю. Місяць пручався і стогнав, а разом з ним гула і вся березнева ніч. На Дніпрі починалася повінь, і перші соки пробудження вже шумували у вогких деревах.
Іще навіть не розвиднювалось, як темно-синій броньований «Мерседес» шестисотої моделі, нечутно клекочучи двигуном, підкотив до яскраво освітленого під'їзду і загальмував біля сходів, що вели на невисокий ґанок. Авто ще не спинило бігу, як передні дверцята розчахнулися, і з темної утроби, вискочив на тротуар середніх років чоловік у чорному вовняному гольфі та твідовому піджаку зі шкіряними латками на ліктях. Чоловік був з темною борідкою і охайно забраним назад, трохи сивим волоссям, яке підкреслювало висоту красивого і розумного чола. Стрімким рухом бородань ухопився за клямку задніх дверцят і відчинив їх.
— Обережніше, обережніше... — проказав до когось, хто ховався всередині.
І з темряви салону на свіже повітря березневого передрання обережно вибрався молодий ще чоловік у довгому, пісочного кольору, кашеміровому пальті.
Молодик був високий, з широкими плечима, круту міць яких підкреслював вільний фасон шикарного двобортного пальта. Темне, не вельми густе, трохи розкуйовджене волосся спадало пасмами на лоба, набубнявілі жовна перекочувалися на вилицях. На вигляд чоловікові було років тридцять п'ять, проте в мужніх рисах його блідого обличчя вгадувалися менші літа. Віку йому додавав колючий погляд сірих примружених очей, біля яких зібралися глибокі зморшки, суворо підібрані вуста і трохи скошене набік підборіддя. Втім, невідомо ким і коли поламане ліве вухо, що відстовбурчилося від кремезного, правильної форми черепа, надавало чоловікові юнацької зухвалості. Руки він тримав глибоко у кишенях, і одна з них — ліва — міцно стискала загорнутий у скривавлений носовичок та звичайний блакитний поліетиленовий пакет довгенький м'який предмет, що якраз вміщався у долоні.
— Сергійчику, я б радив тобі зараз піднятися у квартиру і зробити ще одну ін'єкцію. Ліки в мене при собі, — наполегливим тихим голосом звернувся до молодика бородань. Той мовчав. — Не жартуй, зваж. Менше як за півгодини анестезія мине, і біль стане нестерпним.
Видно було, що молодик збирався щось сказати, але тільки глибоко зітхнув і, не повертаючи до бороданя обличчя, пішов до яскраво освітленого під'їзду.
Коли він уже сходив на ґанок, бородань у три кроки наздогнав його і, нервово озираючись назад, чи не чує водій у машині, почав шепотіти на вухо.
— Благаю, тобі треба до лікарні! Зрозумій, якщо ти зараз поїдеш до нейрохірургії, то вони може і врятують...
— Їдь!
— Сергій Олександрович, ти не правий, послухай лікаря... Жгут я наклав серйозний, можливе омертвіння тканин...
— Їдь!
— Сергій Олександрович... А як же ж до туалету, коли захочеться... Треба хоч катетер поставити...
— Їдь! Якщо хтось про щось довідається — ти мертвий, зрозумів! — сказав як відрізав. Відтак штовхнув плечима скляні двері під'їзду і зайшов усередину.
Спостерігаючи за ним крізь широке скло у дверях, бородань бачив, що сьогодні чоловік зайшов до під'їзду не так, як заходив завжди. Рвучкий натиск, крута ширококрилість м'яких ометів довгого пальта, стрімкий рух пружних ніг — усе це тепер підминала під себе стриманість і обережність при кожному кроці. Забрані до кишень руки, якесь надмірне напруження, що переливалось уздовж рамен і хребта, втягнута у піднятий комір голова — все свідчило про те, що чоловік почувався ніяково і навіть розгублено. Щось зламалося в чоловікові, і сьогодні він уже не був самим собою. Коли чоловік уже підходив до ліфта, бородань, немов вирвавшись із плину думок, хитнув сивою головою і ледь чутно промовив:
— Що за люди!?
Потім повернувся і глянув на «Мерседес». Головою його майнула думка, що ця машина схожа на порося. По телевізору сьогодні хтось сказав, що шестисотий «Мерседес» нагадує йому порося. Бородань внутрішньо перевірив цю аналогію, але не дійшов жодного висновку. «Принаймні, мені такої машини не мати ніколи, — подумалося йому лишень. — Кому ж тепер він буде належати?»
— Хе, — хмикнув бородань і цикнув язиком. — Хто б міг подумати...
Повернувшись до авто, він знову всівся на переднє сидіння, неголосно скерувавши водія:
— Додому.
Яскраве світло мармурового холу неприємно різонуло чоловіка по очах. Біль унизу живота вже давав про себе знати і навіть проривався крізь загати місцевої анестезії, коли чоловік долав невисокі сходи на ґанок. Немов шматок льоду лежав унизу живота й танув. І мірою того, як скресала крига, тала вода розливалася тілом, несучи в собі біль.
У холі, тамуючи спалах болю, він втягнув носом тепле повітря помешкання. О цій передранішній порі тут пахло новобудовою. Дух цементу, мармуру, фарби, дерева і скла вився в повітрі. Вдень цей запах вбивали парфуми мешканців та господарчі служби, що застосовували для миття підлоги й вікон різні ароматичні засоби, але вночі він знову виповзав зі шпарин, закапелків, закутків — єдиний природний запах новобудови.
Не повертаючи голови, чоловік встиг помітити, що охоронця, на його звичному місці біля входу, немає. Той, відкинувшись головою на спинку, спав у шкіряному кріслі в куточку відпочинку. Біля нього на невисокому журнальному столику, неголосно награючи знайому мелодію Михайла Круга, стояв радіоприймач, а поруч, розкладені на клапті газети, лежали недоїдки: залишки чорного хліба, риб'ячі кістки, апельсинові шкоринки, загорнені у прозорий поліетиленовий пакет гірчичні сушки. Стояв червоний термос.