Выбрать главу

А народилася дівчинка, яку назвали Любкою, на честь Любові Орлової. І хоч зростала Любка справжньою піонеркою, комсомолкою, ударницею соціалістичної праці (була в колгоспі дояркою), всі добре знали, що володіє якоюсь силою, що й дощ може відвести, а коли треба, то й наслати, що корови у неї дояться найкраще, а як переходить у інше господарство, то із собою «надої і забирає». Ото може сказати людині «те роби», а «того не роби», і буде тобі від того добре чи погано. Дітей вміла лікувати одним накладанням рук... Горить дитина, палає, температура під сорок, а чого горить, навіть лікарі сказати не можуть. Кличуть Гордієнчиху. Та тільки руки дитині на лоба покладе, і через годину де тільки та температура ділася. Ну, а вже як хто її образить (а й такі у селі знаходилися), то чекай лиха. Або тхір усіх курей вночі передушить, або колоради саме у них в огороді усю картоплю поточать (а у інших хоч би що), або й гірше щось могло статися... До смертей не доходило, але каліками на все життя залишалися: чи дерево лісоруба приб'є, чи рука якось так під ніж від пилорами вскочить, чи кип'ятком хто обвариться, чи «болгарка» зірветься і прямо по нозі... Чортівня та й годі. І всі, з ким оце траплялося, у той чи інший спосіб Гордієнчиху образили... Чи грошей за випас корів недоплатили, чи у сільраді оббріхують, мовляв, коли землю паювали, то вона собі 15 соток зайвих отримала, чи взагалі кажуть, що вона відьма і людей зі світу зживає... Ну то вопще — темний народ. У XXI столітті таке казати! Тупаки, та й годі.

Так ото коли вона спересердя кинула нашому Лесику у обличчя: «Щоб чорти запхали йому у сраку пляшку безалкогольної «Балтики», і щоб здохнув він, підарас городський, під гнилим парканом!» — то нічого, окрім напівп'яного демонічного сміху, слова старої баби у Лесика не викликали.

«Та пашла ти, старая дура!» — кинув він їй навздогін.

І вона пішла... А він лишився.

І такий шал розгорівся в його душі, так розбурхалися його емоції від усього, що сталося, так вдало «зайшла» ота пляшечка вина, що захотілося «вмазати» ще.

Дарма, що зарікався! Не витримала душа малоросійська! А що в усьому будинку, окрім здоровезної сулії «морячкиного» самогону, яку батько настоював на грушках і зазвичай зберігав у темній шафі, нічого не було, то це нічого! Самогон, так самогон!

«Spirit of wild Ukraine» — «Дух дикої України» — не зрозуміло, чи то з гордістю, чи то з іронією рекламував він «морячкин» напій своїм друзям. Але вже точно, що було у ньому щось таке, що люди геть дурними ставали.

Спершу самогонка, мов вогнем, обпікала нутро, а потім розливалася тілом така приємна, гаряча сила, що хотілося її роздмухувати і роздмухувати ще, вливаючи в себе склянку за склянкою. І витворяти хотілося таке, що тверезій людині й на думку не спаде — іржати, мов кінь, купаючись у крижаній воді ставу, носитися мотоциклом по селу, топити у бочках малих цуценят чи котів, волати пісні дурним голосом, пиздити один одного до крові, не відчуваючи ані болю, ані того, як у тебе ламаються ребра чи ніс, підпалювати сусідські хати, чи просто отак брати сокиру і рубати дерева, чи паркани, чи людей від тої буйної сили, що розпирала тебе із середини.

Словом, усіх чортів, що досі тихесенько сиділи собі в людині, випускав на волю той «морячкин» напій, і робилася людина сама не собою, аж поки не падала знесилена там, де заставав її важкий, безпробудний сон.

Приблизно таке й сталося тієї ночі і з нашим героєм.

Вливав він у себе отой «Spirit of wild Ukraine», запиваючи його безалкогольною «Балтикою» у співвідношенні один до одного. Носився хатою, брав гітару і співав щось з Розенбаума, типу «А уткі уже лєтя-я-я-ят високо...», то виходив надвір помочитися і волав на усе село, звертаючись чи до своїх односельців, чи до всієї України, чи то прямо до зоряного неба: «Заїбали, суки...». То вмикав телевізор, що тільки о цій нічній порі й показував якісь культурологічні програми українською мовою.

Втрапив якраз на бесіду Вадима Скуратівського про книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». «Пішов на-хуй!» — прямим текстом послав видатного українського культуролога-мистецтвознавця і, вимкнувши телевізор, попхався на веранду, де завалився у вже знайомий читачеві розлогий фотель, який ще зберігав тепло чарівної, божественної «німфетки», яку зла доля в особі баби Люби висмикнула з його обіймів.

Отак у спогадах про Наталку знову збудився, і тут, їй-бо... ЧОРТ ПОПЛУТАВ!!!

Погляд його впав на пляшку порожньої безалкогольної «Балтики», що поруч із сулією і звичайним гранчаком стояла на столі...

І якось так закрутилася в його голові п'яна віхола, загула, застрекотала. Змішалося у тій віхолі усе: і слова старої Гордієнчихи про пляшку в сраці, і поради лікаря-уролога про те, що масаж передміхурової залози робити краще якимось пристроєм, що глибше проникає у пряму кишку, і образ незрівнянної Лолі, ой, вибачайте, Наталки, яка ще годину тому пестила його настовбурчений корінь своїми лагідними долоньками, і дівчата з «Бульвару»...

І підхопила оця віхола нашого героя, і закружила будинком у дикому, божевільному танку, неначе самі відьми були йому партнерками. І він, ухопивши пляшку безалкогольної «Балтики», побіг з веранди у хату і заліз до аптечки, де зберігалися мамині гумові «напальчники» (ну, знаєте, такі маленькі подоби презервативів, що їх натягують на порізаний палець поверх бинтів, щоб вони не намокли). А потім, натягнувши отой «напальчник» на горлечко пивної пляшки, густо намастив його вазеліном.

Засмикнувши, як слід, фіранки на вікнах, він поставив пляшку на старий килим, скинув спортивні штани і майку, і, поклавши перед собою підшивку «Бульвару», відкрив його на сторінці, де йшлося про фотосесію Жанни Фріске у «Плейбої». Зі зворотного боку «жовтої» газети до нього всміхалися щасливі обличчя народного депутата від Партії регіонів Дмитра Табачника та його дружини — артистки театру Російської драми Тетяни Назарової, які ілюстрували статтю під назвою: «Кохання на все життя!».

«Негарно якось буде, якщо Таня з Дімою будуть за тим всім спостерігати» — подумалося Лесеві у приливі божевільної демонічної пристрасті, і він, склавши газету таким робом, щоб Таня і Діма «нічого не бачили», приготувався отримати НАСОЛОДУ, якої ще ніколи не мав у своєму житті.

Присівши навколішки, він заплющив очі, і уявляючи собі геть роздягнену «ровесницю Незалежності» Наталку — однією рукою почав пестити «гарячу плоть», а іншою підтримував пляшку безалкогольної «Балтики», шийку якої спрямував собі прямо в анус!

Лікар був правий! Отой якийсь звіриний шал незнаних досі відчуттів, хтивості і блуду захопив усе його єство. Завив, закричав, затрусився так, мов би тисячі демонів увійшли в його тіло!! Він іржав, він кричав, він палав, здригаючись у передоргазмічних конвульсіях первісного тваринного бажання, аж доки не бризнули перші краплі сперми на оголені перси московської розпусниці, що тільки-но зіграла відьмочку у фільмі Тимура Бекмамбетова «Нічна варта».

І враз за тим несамовитий крик вирвався з самих глибин його єства! У голові вибухнули міріади салютів, а тіло немов насадили на залізну розпечену палю.

Перед тим, як знепритомніти, він так і не зрозумів, яким чином у його руках опинилася пляшка безалкогольної «Балтики» без шийки.

Глава сьома

Ніч перед трійцею

Отак і збулося прокляття, спадкової плисецької відьми баби Люби, проказане у ніч проти Святої Трійці, коли уся нечисть, земна, неземна і піднебесна, гуляє світом, шукаючи собі забави та зваблюючи людей на різні нечестиві вчинки.

Гоготіли, билися рогами, божеволіли у своєму сатанинському сказі цілі сонми різної дрібної чортівні, що вилися довкруж нерухомого тіла нашого героя, пожираючи енергію содомітського гріха, який він учинив із самим собою. Завивали від задоволення хижі лярви, хапаючи своїми зубатими пащами шматки гріховних еманацій, упивалися нектаром свіжої сперми і крові натовпи демонів, вурдалаків, упирів та іншої нечисті, що злетілася з усього світу. Але найбільше радів з того усього самий сатана, до якого долинули слова прокляття старої Гордієнчихи. Чорт таки запхав пляшку безалкогольної «Балтики» у сраку письменника-малороса. Його ж руками і запхав, бо продав наш Лесь свою душу чорту за ту облудну славу, якої він досягнув на цьому світі.