Наставав час віддавати борги!
Коли Лесь розплющив очі, то від початку не зрозумів, де знаходиться і що з ним сталося. Здалося, що наснився йому якийсь жахливий сон, в якому по черзі являлися то очі старої Гордієнчихи, що палали вогнем, то молоде личко її чарівної онучки, а то товста сулія самогону, який вливався у нього розпеченим свинцем, то обличчя Дмитра Табачника із дружиною, а то якісь водорості, жаби, телевізор... Муть якась!
І тільки, коли він зробив спробу звестися на ноги, усе його тіло знову насадив на палю отой нестерпний біль, який блискавкою розірвав мозок. Закричав він дико, несамовито, проте цього разу не знепритомнів, а так і лишився лежати на підлозі, важко і коротко дихаючи.
Напівбожевільний, розмитий погляд ковзнув старим килимом, і вперся у пляшку з відбитою шийкою від безалкогольного пива «Балтика», яка лежала неподалік... І тут він згадав усе! І тієї ж миті липкий несамовитий смертельний страх задзюрив крижаним потом крізь усі його пори, змочивши чоло і тіло. Знову запаморочилося в голові й страшенно захотілося кудись бігти, кричати, благати про допомогу, але натомість він лежав, не ворушачись, і тільки раз у раз рвучко дихав, намагаючись дати раду тому, куди загнали його обставини цієї трагічної ночі.
Важкий «морячкин» самогон, здавалося, узявся у його крові якоюсь глевкою субстанцією, що прибивала тіло до підлоги, а голову перетворила на залізний жбан. Але найгіршим було те, що він відчував, як у його тілі оселилася якась чужа істота, що не давала можливості ані поворухнутися, ані дихати, бо, щойно він спробував набрати повні груди повітря, у животі враз з'явилося відчуття бритви, приставленої до самих кишок.
Він потягнувся рукою до сідниць, сподіваючись на те, що, можливо, шийка пляшки повністю не прослизнула усередину. Але дарма. Вона була там! І це був жах, страх і усвідомлення чогось невідворотного і трагічного, що сталося у його, Лесиковому, житті.
Проте він дихав, він бачив світло, він міг думати, і це давало якусь надію на порятунок.
«Швидку! Треба терміново викликати швидку допомогу! — і він гарячково, почав згадувати, де то міг бути його мобільний телефон, яким він останнім часом навіть не користувався, щоб не відволікатися на різні дрібні справи, у які його постійно намагався вплутати лихий багатомільйонний мегаполіс, що розкинувся зовсім неподалік. — В Київ! В Київ! Терміново в Київ — там життя і порятунок!» — забилася, запульсувала у свідомості абсолютно ясна думка. Але ж де телефон?
Він трохи підняв голову і повернув її правріруч, там, де біля ліжка стояла низенька тумбочка. О диво! Його срібляста «Нокія» була саме там!
Відстань у два з половиною метри він долав декілька хвилин. Спершу спробував підтягнути ноги до живота і підвестися, але отой вже знайомий блискавичний біль знову кинув його на підлогу. Він стиснув зуби і деякий час глибоко і протяжно дихав носом. Адреналін, що почав впорскуватися в кров шаленими дозами, долав алкогольне отупіння. Отак полежавши трохи, він спробував перевернутися на бік, і це йому вдалося майже безболісно... «Головне не підтягувати ноги до живота!» — це був гарний досвід. Але як рухатися далі?
Рішення прийшло само собою. Майже інстинктивно він перевернувся на спину і, випроставши ноги уперед, головою ліг в напрямку тумбочки. Поволі відштовхуючись від підлоги руками і намагаючись не напружувати м'язи живота, він повз доти, доки йому не вдалося ухопити «Нокію» в руки.
Телефон був вимкнений. «Аби тільки у ньому лишився заряд!» — благав вищі сили Лесик, натискаючи на кнопку «вкл.».
Слава Богу, екран блимнув заставкою, на якій було зображено лідера Партії регіонів Віктора Януковича (такий жарт для друзів-політиків), загорівся і запросив код для розблокування СІМ-карти. Лесик набрав 1969 — рік свого народження і тут, о дідько! Телефон знову вимкнувся, бо батарея таки була геть розряджена...
«Спокійно друже, все гаразд», — заспокоював він сам себе, важко і уривчасто дихаючи, бо, на щастя, шнурок підзарядки валявся поруч на підлозі між ліжком і тумбочкою.
Приєднавши його до телефона, Лесик деякий час почекав, а потім повторив спробу реанімувати телефон. Цього разу у нього все вийшло...
Набравши нуль три — номер «швидкої», він приклав слухавку до вуха, готуючись почути в ній рятівні гудки, але натомість інфернальний жіночий голос металевим тоном прорік: «Недостатньо грошей на рахунку, щоб здійснити виклик!»
«Який чорт недостатньо грошей!!! — волало, билося у безпорадному гніві усе Лесикове єство тоді, як він широко відкритими від жаху очима втупився в одну точку на стелі. — Йобаний російський МТС! Номери «пожежної», «швидкої», «міліції» завжди безкоштовні!!!»
Так то воно, друже, так! Але то в Києві... А ти зараз у Васильківському районі у селі Плисецьке на «Кінському хуторі», майже на краю світу, лежиш на підлозі і вимагаєш усіх цивілізаційних благ? Тут інші закони, тут інше життя, тут інша країна — та, яку ти ненавидиш, і вона відповідає тобі взаємністю.
«Чорт!» — ледь не заплакав Лесик і зробив ще дві невдалі спроби зателефонувати мамі й у міліцію, а потім, вронивши руку з телефоном на підлогу, ледь не заплакав знову, але стиснувши зуби і волю в кулак, загарчав, як дикий собака, рвонувся і, скаженіючи від болю з виттям і матюками, перевернувся на живіт, а потім, відштовхнувшись від підлоги, встав на коліна...
Тьотя Катя та її чоловік Василь Денисович, розбурхані останніми подіями, у ту ніч теж не могли спокійно заснути. Зі своєї літньої кухні, де вони пили чай із цукерками, прекрасно було чути, як молодий Забута декілька разів виходив на двір і когось голосно посилав куди подалі, вмикав телевізор, співав Розенбаума під гітару, а потім затихнув. Було якраз чверть на другу ночі.
— Оце він дарма робив! — відсьорбуючи чай, задумливо проказала тьотя Катя, дивлячись кудись убік.
— Ти про що? — так само задумливо запитав у неї Василь Денисович, розгортаючи цукерку «Ракова шийка» від «Рошен».
— Оце у ніч проти Трійці напиватися п'яним, посилати всіх, пісні горлати... Того й дивись — чорти забрати можуть...
— Тю дурна! — хмикнув Василь Денисович, — що ті чорти! Я ото думаю, що то вопще його остання гулянка, бо брати малої Гордієнчихи, як дізнаються від баби, що «городський» їхню сестру неповнолітню зваблював, так ото мало що хату можуть підпалити, а то ж, не дай Боже, і ще чогось більш гіршого утнуть. А вони ж такі... Люті! Особливо малий, отой, що нежонатий, Сашка. Кажуть, що то він торік Мухин дім підпалив, а цієї зими того мента з Каліновки, що до Вальки Прокопенко залицявся, завалив. Калікою ж лишився, чула?
— Та чула! Голову йому гарно проломили... Він же ж Гальки Чумаківни чи то двоюрідний племінник, чи онук? Так вона розповідала, що ледь з того світу витягли, машину продали, корову, щоб гроші на операцію та лікування зібрати... І нащо воно їм треба — каліку тепер вдома мати? Воно ж ледь ходить, дурню якусь несе і соплі носом пускає. Ото ділов наробили через ту Вальку Прокопенчиху... А вона, ця блядь, чуєш, кажуть, до Києва попхалася і там десь у стриптиз-клубі працює! Так отой малий Сашка, який у неї закоханий був, кажуть, обіцяв і до самого Києва поїхати та й усіх хахалів її перестріляти! А що він такий, він зможе! Гаряча кров...
— Так, вони усі такі... Гордієнки...
Та раптом поважну та неквапливу бесіду обох плисецьких старожилів перервав не такий вже і далекий дикий крик, що почувся наче знадвору.
— Що за чорт! — так і заклякла із чашкою у руці тьотя Катя, широко розкривши вже сонні очі.
А вже за хвилину, певне, той самий «чорт» бився до них у ворота.