Хлопці й питають: «То що робити, Саня? Ми ж думали, що то ти йому пляшку у сраку запхав, бо характер твій крутий знаємо, а як він до міста добереться і розкаже ментам, то тебе пов'яжуть. А на хріна воно тобі треба? То краще його у ліс вивезти та й закопати. А коли то не ти зробив, то що тепер з ним робити?»
Короче, пішли до Сані в хату, бухнули самогонки, запили «Живчиком» і порішили чувака просто в поле вивезти та й кинути. Хай сам собі вибирається. А Санька, прихопивши свій обріз, погодився з друзями на «рибалку» у Забірря поїхати, бо не втрачати ж рибу і снасті? Про ту штуку баксів, що у лисого в машині взяли, Саньку не казали. Менше знає — краще спить!
Як задумали, так і зробили. Лисого мудака викинули прямо в полі з ключами від машини, метрів за п'ятсот від дороги, майже у тому місці де й знайшли. Все канючив: «В Київ! В Київ до лікарні!» «Ага, зараз! Розігналися! Ти людину ледь не під статтю підвів, а ми його — рятуй! Хуюшки!»
Як витягали з машини, то рота йому ганчіркою старою заткнули, щоб не волав на усе село. Так він, здається, і не волав вже, бо знепритомнів. А як вже сідали до УАЗу, то отією осокою, що її Колькина мама до Трійці нарізала та й в машині забула, кровіщу з салону повимітали, а віник отой закривавлений Санька тому підору, що на нього наговорював, у сраку вставив! Ну чистий «пєтух» получився! А що не так? Бо «петух» він і в Афрікє «пєтух»!
Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!
Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, — перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь, червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз — рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от-от з-за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!
Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» — майнуло в голові, і він застогнав.
«Пестощі» вмить припинилися, і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.
То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував із «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні, почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину, від якої струмував знайомий запах. Це, здається, був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.
«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»
Відповідь на це питання цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи, потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом, і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося, і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.
«Невже це можна їсти?» — подумав собака і теж понюхав землю.
Земля пахла м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.
«Ні, її їсти однозначно не можна» — подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!
Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!
«01666 ЧЛ» — цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того жаху, який почав з ним коїтись, коли три найлютіших «плисецьких» чорти, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли, кинувши його помирати серед безмежних українських полів на простій битій дорозі.
Останнім зусиллям волі витягти з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба, дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь, і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.
«Господи, — линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кров'ю, його покаянна молитва, — Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє, і я буду вічним твоїм боржником, Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу і поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього сатану і, плачучи, припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»
І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! І розсіялася тьма смертна, а в ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ. В машині у образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача сиділи два янголи.
Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися.
— Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля? — збивши на потилицю фуражку, чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.
— Та хуй його знає, таваріщ старший лейтенант, зараз по базі перевіримо — відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. — Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!
— Де? — аж підскочив на місті «старшой».
— Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! — надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги.
— Пиздець, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке... — з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і, зв'язавшись по рації з головним постом, «запросив підмогу».
Поки чекали на «Беркут», сталася ще Одна цікава подія.
Хвилин за п'ять, коли «янголи», прикидаючись ментами, типу курили, та, щоб не палити дарма бензин, заглушили мотор у патрульній білій «Ладі», то з боку поля почули крізь відкриті вікна далекий чи то крик, чи то свист, словом, якийсь неприродній звук.
— Тихо! — підняв угору палець той, що удавав Жмаченка.
За якусь мить звук повторився знову. Це, здається, був звичайний людський крик, тільки дуже далекий і зовсім неголосний.