Выражение в целом образует загадку: «Что это такое — в огороде бузина, а в Киеве дядька?» Правильный ответ: «Черт».
Малоросійська некрофілія,
або
Любов до злягання з трупами
вільні нариси вольного художника, на теми творів Олеся Бузини у відповідь на «проблематику та стиль» вищеназваного «автора», які людям, далеким від «малоросійської» тематики можна не читати
Уся творчість Олеся Бузини — це суцільне збочення, унаочнений приклад тяжкої форми літературної некрофілії, який виявляє себе в метафізичному розкопуванні могил, незаконній ексгумації трупів відомих українських митців, з метою проведення інфернального статевого акту з подальшим пожиранням їх зотлілої плоті задля збудження сатанинських еманацій, що викликано невпинним бажанням земної слави, успіху та визнання за будь-яку ціну.
Уже в самій назві його першої книги «Вурдалак Тарас Шевченко» ховається альтер-его самого автора, який і є справжнім вурдалакою, що, бризкаючи навколо слиною з полум'яними демонічними очима, гризе у нечестивому сказі напівзотлілі кості Кобзаря.
Або, як той злодій, що зірвавши з перехожого шапку, передусім кричить «тримайте злодія», щоб відвернути від себе увагу, так і сам «малорос» Бузина у своїй творчості сублімує і «нагороджує» видатних українців, байдуже письменників, філософів, поетів чи державних діячів, тими комплексами, грішками та згубними пристрастями, у полоні яких перебуває сам.
Класичний «гебельсівський» пропагандистський прийом — трохи правди і багато, багато, багато брехні прекрасно діє в умовах тотальної «жовтизни» преси, публіцистики і літератури, в яких у 1990-ті роки минулого століття плекався і зростав «письменницький» талант автора.
В усіх його опусах присутній отой тотальний присмак «бульварщини», який переважає в сучасній російськомовній періодиці, коли пропагандистський трюк: «Брешіть, брешіть нахабно, бо тільки так повірять у цю брехню», використовується направо й наліво, чого б це не стосувалося — політики, суспільного і соціального контекстів, мистецтва та історії, окрім хіба футбольної статистики, бо проти цифр, як кажуть, «не попреш».
Прекрасно зрозумілий і так званий «малоросійський» імператив творчості нашого вдаваного; «аристократа-бєлогвардейца», насправді ж гідного нащадка свого батька — співробітника 5-го ідеологічного відділу КДБ. Або, якщо писати «високим бульварним слогом» самого Бузини, то вийде приблизно таке: «Прямо перед очима стоїть картина — маленький Олесь на чергову річницю створення ЧК, сидячи на колінах у тата і ретельно вибираючи з блюдця чайною ложечкою рештки дефіцитного «Київського торту», з насолодою підслуховує «дорослі розмови» трохи п'яних від «Московської» горілки та власної сили і всемогутності здорованів-дядьків (батькових колег по роботі), як вони упекли до тюрем і таборів цілі купи «націоналюг», яких у кращі часи тупо би розстріляли, а багатьох — так, без суду і слідства. Звучать якісь невідомі й незрозумілі прізвища Стус, Дзюба, Сверстюк, Лук'яненко, брати Горині, проскакують геть зовсім незрозумілі слова «бандерівець», «самостійник», «гельсінська спілка», а наприкінці вечора дорослі дядьки, поставивши перед собою майбутнього літератора на стільчик, як настанову на все життя кажуть: «Ти, малий, запам'ятай, українці — то не люди! Всі вони жлоби і селюцьке бидло. Всі вони зрадники, навіть якщо тобі посміхаються. Будь з ними обережним, не повертайся до них спиною, бо всадять ніж або сокиру. Як чуєш українську мову — знай, то або прихований фашист, або націоналюга. Бий його без жалю! Все, що бачиш українське — випалюй вогнем! Ти ж, малий, «руській», «савєтскій» — а ето звучіт гордо! Пам'ятай про це! Бо тільки руські — то люди! А інші так — лайно звичайне, що й жити на цій землі не годне!»
Само собою зрозуміло, що з такою «ідеологією» після провального путчу серпня року 1991 вижити у Незалежній Україні було важкувато. Тому і узяв собі Олександр Олексійович Бузина (1969 р. н., киянин, неодружений, студент філологічного факультету Національного університету ім. Шевченка за спеціальністю «російська мова і література») псевдонім «Лесь».
Думається (хоча не факт!), що, може, навіть це йому порадив батько, який враз після так званої «незалежності» став вже не «кадебістом», а «есбеушником», і навіть присягнув на вірність новоутвореній державі, яку усім серцем ненавидів, лишаючись вірним сином «правонаступніци СССР» Матушкі-Расії, на благо якої і продовжував працювати як «подвійний агент впливу».
Саме там, у колишніх кабінетах КДБ-ФСБ-СБУ, було й «породжено» ту «малоросійську легенду», яка мусіла на історичному, культурологічному або узагальнено-гуманітарному рівні «прив'язати» Україну до Росії.
Молодий «літератор» рішуче пристав на новий ідеологічний проект спецслужб і був, до речі, в цьому досить органічним, бо, справді, так йому набридли оті «селюки-гречкосії», оті нечесані, в запраних сорочках, із часниковим перегаром з рота «націоналюги-самостійники» з кафе «Еней» при СПУ, а також різноманітних історичних, літературних, журналістських кіл, насправді ж, дешеві перевертні, що враз з компартійних попихачів перетворилися на «національно свідомих патріотів», заспівали «Червону калину» і узялися ходити на свої мітинги під жовто-синіми прапорами.
Згоден! Ґрунт для критичних зауважень родючий! Сам ненавиджу ту продажну хохляцьку породу, що нею і досі повні коридори деяких київських вишів, Спілки письменників, редакції затхлих газет, літфонди, хорові капели та інші «пацючі кубла печерного шароварництва» — тяжкого спадку посттоталітарного суспільства, що постали на зорі нашої Незалежності, як сурогати «новітнього державотворення». Нічого, час все вилікує, розставить на свої місця.
Проте, повернімося до так званої «малоросійської теорії», яка у найближчій історичній перспективі мала скласти гідну конкуренцію так званій «галиційській теорії», що активно використовувалася адептами Незалежної України як базова складова для створення підмурків сучасної Української держави.
Відчувши неабияку небезпеку з боку вихідців з «галиційського П'ємонту», які тягнуть Україну до модерної, цивілізованої Європи, колишня радянська партноменклатура, а нині відверте проросійське лобі, щоби зберегти владу і вплив у новоствореній державі, активно замислилася над тим, що ж можна протиставити «галичанам» у відповідь, і породила міф про славну країну «Малоросію», яка текла молоком і медом, і яка виключно (!) у складі Російської імперії досягла неабияких висот, давши світу цілу низку видатних державних діячів, митців, літераторів, філософів. А звідти робився і висновок, що тільки у слов'янському триєдинстві і Великоросійського, Малоросійського і Білоруського народів іі є перспектива розвитку та справжнє майбутнє у сучасної України.
«Та й у самому терміні «малорос» нікого такого негативного нема, — проказують адепти цієї теорії, — а, зовсім навпаки, є прихований великий сенс, на який треба розплющити очі якнайбільшій кількості так званих «українців». Бо слово «малорос», по-перше, ще давніше від прізвиська «українець», яке тільки у XIX столітті вигадали підступні австро-угорці, щоб ненависним терміном «русин» не називати декілька мільйонів своїх підданих, а по-друге, і шляхетніше! Гоголь, Сковорода, Прокопович, Куліш, Котляревський, та й що там... сам Шевченко — усі малороси. А отже, якщо ти — «малорос», то автоматично і українець! Бо якщо ти — «галичанин», то ти не українець, а, саме «галичанин», бо галичани, то не «українці», а саме «галичани».