— Ну чому мені так не щастить?! — мало не застогнав охоронець у тиші передрання і пішов прибирати недоїдки з журнального столика.
Він завертав риб'ячі кістки у газету, згрібав лушпайки від апельсина і рештки хлібних скоринок. Усе думав про свою гірку, міліцейську долю.
«Не щастить, так не щастить! Збирав гроші на «Таврію» — тут на тобі — інфляція. Стояв на чорнобильській пільговій черзі на квартиру, так пільгову чергу скасували. Так і лишився з дружиною та двома дітьми в однокімнатній готельного типу на Оболоні. Отримав приватизаційні сертифікати на себе, на дружину та дітей і вклав їх у "Омета траст". Траст через три місяці лопнув, і сертифікати пропали. Нарешті, мов дарунок долі, дістав це місце, і на тобі — заснув. Заснув! Заснув! Заснув! Йой!»
У цьому місці своїх роздумів Василь уколов собі пальця риб'ячою кісткою. Він приклав пальця до губ і висмоктав кров, що виступила з рани. Палець почало пекти. «Аби не нарвало», — подумав Василь і, підхопивши термос та газетний пакунок, поніс викидати його в урну на ґанку.
На журнальному столику самотньо лишився стояти приймач, який лив з себе тиху музику. Після «Володимирського Централу» Михайла Круга на хвилі невідомого радіо сумно співала Ірина Білик: «Вона мені сьогодні подзвонила, сказала, що не може більше так. Сказала, що вона — твоя дружина, а я — ніхто і звуть мене ніяк».
— А щоб тебе трясця взяла із твоїми проблемами! — вилаявся на її адресу Василь. Йому не подобалась Ірина Білик. Василь полюбляв пісенну творчість Миколи Мозгового, Алли Кудлай та Іво Бобула. А ще йому подобалася пісня, в якій були такі слова: «Я — дружина твоя, я — козачка твоя, пане полковнику мій синьоокий». Хто її співав, Василь не знав, але пісня була гарна.
«А може, пронесе? Може, він мене не помітив? Може, був заклопотаний або п'яний? Ага, п'яний... Якби був п'яний, то зайшов би не так тихо».
Проходячи повз своє робоче місце (стіл охоронця), він поставив на нього термос і поклав мішечок із сушками. Потім, замислившись, затримався біля столу і простояв там із газетяним пакунком в руках ще декілька хвилин.
Він у подробицях згадував моменти свого спілкування з цим «данєцкім х...», який сьогодні непомітно пробрався повз нього. Цих моментів було небагато, але щоразу «X...» чіплявся до Василя з ідіотськими жартами. Питав щось про «доблесну міліцію» і про «хату в селі». Василеві не подобалися ті жарти, але він чемно відмовчувався і ніяково посміхався, хоча в серці його все аж закипало.
«Скільки йому може бути років? — згадував Василь. — Ну тридцять-тридцять п'ять, не більше. Пацан ще зовсім. І звідки, звідки у нього це все — «Мерседеси», квартири, гроші? І сам собі відповідав: «То все від нас — від моїх дітей і від ваших, від моїх батьків і від ваших. В їхніх кишенях, у їхніх квартирах — і моя «Таврія», і ваучери, і загублені заощадження на банківських рахунках, і праця трьох поколінь будівників соціалізму, і все, що мають вони — то за наш рахунок. Ми — чесні, порядні, працьовиті, морально стійкі й законослухняні громадяни — ми пошилися у дурні. Ми, бачте, не можемо переступити через якісь закладені в нас принципи і норми, а вони можуть. Хто вони? Та бандити, чорт забирай, шахраї та вовкулаки, що п'ють кров з нашого народу. Скільки Отаких, як вони? Одиниці. А нас — мільйони. Ми — народ. Ми — могутня сила! І це ж до якого цинізму (Василь знав і таке слово) треба дійти державі, щоб правозахисні органи берегли спокій злочинців? Усі ж бачать, усе начальство знає, кого ми тут охороняємо — справжніх урок, убивць та аферистів. І всі мовчать, усі бояться. Та скільки ж можна!? Треба взятися всім гуртом та вимести цю нечисть поганою мітлою. Ех, тяжка моя доля!» — Василь глибоко зітхнув і гірко посміхнувся.
Він чомусь пригадав свою маму, яка тепер гибіла самотньо у селі в холодній хаті. Останній раз він був у неї на Різдво. Мама вмирала від раку шлунка, від якого колись помер і батько. Мама була добрим прикладом для Василевої теорії про зганьблених та покривджених. І Василеві дуже шкода стало вмирущої мами. «Ну добре, нехай я, — знову звернувся він до невидимого співрозмовника, — але чому моя мама, яка все життя і здоров'я віддала цій державі, тепер умирає без шматка хліба, чому? Де справедливість? Це що виходить: за що боролися, на те і напоролися?» У цьому місці Василь пригадав буремний 1990 рік і саме той час, коли він стояв у оточенні, «охороняючи» студентів, що голодували на майдані Незалежності. Студентів він, зрештою, інколи бив кийком по спинах та головах і строєм водив митися в лазню на Постишева, але душею він був з ними. Душею! Він був за вільну Україну, хоча свого часу і захищав Радянський Союз. Василь був за ту країну, в якій простому народу житиметься краще. Україна то, Радянський Союз, СНД — яка різниця? Аби вчасно платили зарплатню. І коли треба, то заради такої держави Василь буде бити без жалю того, хто проти справедливого устрою, щоправда, коли на те вкаже начальство. Начальству, бач, воно видніше. Ну то й що, що бив студентів та розганяв маніфестації? І правильно, що розганяв. Був би Радянський Союз, було би краще!»
— Тьху! — тут Василь зовсім заплутався, де б йому було краще — в Незалежній Україні чи Радянському Союзі?
«Краще там, де нас немає» — переконувала народна мудрість. Проте там, де був Василь, йому було погано, бо понад усе не хотілося втрачати таку розкішну роботу.
Роздратовано він кинув газетний пакунок на стіл і пішов до журнального столика — заткнути пельку Ірині Білик. «Ти — мій, ти — мій, ти — мій!» — виводила співачка.
— Та який я твій, курва-мама? — вилаявся Василь і виключив приймач.
У холі стало тихо. Ледь чутно дзюрчала вода у штучному водоспаді. Охоронець знову повернувся до столу, всівся на робочий стілець і затих, прикривши долонями обличчя.
У такій позі він просидів щонайменше хвилин десять.
«Гм, дихаю», — нараз, і ніби вперше у житті, звернув Василь увагу на цей звичний процес. Він повільно втягував носом повітря, слідкуючи внутрішнім поглядом за всіма етапами цього дійства. Крізь ніздрі і носоглотку повітря потрапляє у горло, а потім забирається у груди. Піднімаються трохи плечі, і роздувається живіт. Василь випустив повітря. «Як приємно дихати», — подумалось йому, бо відчув справжню насолоду тільки з того приводу, що він може дихати.
«Я — живий. — Подумав Василь. — Я людина. Мене звати Василь. Мені тридцять вісім років. Я сиджу у кріслі, спершись руками об стіл і поклавши голову на долоні. Я думаю. Про що я думаю? Ні про що. Ні, я думаю про те, що не думаю ні про що, а отже, я все ж таки думаю. Цікаво, а чи може людина взагалі ні про що не думати?. Напевне, тільки уві сні, але й уві сні вона бачить сни, а отже, думає. Зараз ніч, і я не сплю. А люди у цей час сплять. Людей на землі багато — мільярди. Я — один з них. Чи я є, чи мене нема — усім цим мільярдам байдуже. Небайдуже лише найближчим, але й вони далекі від мене. Вони зараз сплять і не думають про мене. Не знають, що мені погано. Хоч вони є, але їх нема. Я самотній. Людина завжди самотня. Людина робить усе, щоб не бути самотньою, а таки нею лишається все життя. Моє горе — то тільки моє горе, і моя смерть — то тільки моя смерть. От батько помирав: так усі навкруги вилися, допомагали, і це було вдень. А вночі він лишався наодинці з собою, і ніщо не могло позбавити його самоти. Жила людина, і нема людини. Хто пам'ятає тепер батька? Я, мати, сусіди. А незабаром вони помруть, і я помру, і про батька ніхто не згадає, наче його зовсім не було. Добре тому, хто зробив там якийсь подвиг, чи намалював якусь картину, чи збудував щось велике — того пам'ятають, і він, наче живий. От я помру — хто про мене згадає? Чи зробив я що-небудь таке, що залишиться після мене? Не зробив і не зроблю. Ну, діти залишаться, ну, пам'ятатимуть якийсь час, а потім і вони забудуть. Я живу, щось роблю, кудись ходжу, про щось мрію, але все то — омана. Я помру, і зникне цілий світ. Але ж я не один. Так живуть усі. То виходить, що життя усіх якась омана? Фу, яка гидота! Заплутався!»
Василь відірвав обличчя від долонь і подумав про те, що йому, зрештою, не треба думати. Таю дивні думки про те, що все омана і навіщо, власне, жити, спадали Василеві чи не вперше в житті. Він, чесно кажучи, не знав слова «екзистенція», а тому трохи злякався, і йому здалося, що отак, можливо, люди і божеволіють, проектуючи проблематику власного «Я» на навколишній світ. Він не читав Гайдегера, Сартра і Гомбровича — усіх цих підарасів-розумників, які зробили на собі ім'я на цій проблематиці, а тому вирішив трохи відволіктися й зайнятися чимось більш практичним.
Перед ним на столі лежали загорнені у газету риб'ячі кістки й залишки вечері. «Треба таки піти викинути», — подумав Василь і, підхопивши пакет, хотів був рушити до виходу, але пакет вислизнув з рук, упав на підлогу і з нього вивалився кусень чорного хліба.
«Ти диви, не хоче хліб у смітник», — додумалося Василеві, і він знову згадав свою матусю, яка завжди вчила його ніколи не викидати хліб у сміття.
«Бо люди у нас в селі в 1933-му і в 1947-му, не маючи такого кусня хліба, вмирали від голоду. То є великий гріх — хліб викидати, — казала матуся. — Краще птахам віддай!»
Василь підняв з підлоги окремо пакет з кістками, а окремо кавалок хліба і вийшов на ґанок. Згадавши матусину настанову, він на мить замислився: «А, може й справді, Бог мені допоможе, коли я віддам хліб птахам?» — і Василева рука вже витяглася, аби розкришити кусень прямо біля ґанку. «Ага, побачать зранку хліб чергові і скажуть, що розвів свинарник! Чорта вам лисого!»
Василь кинув хліб разом з пакунком до урни. Проте хліб, вдарившись об ребро, відлетів убік і знову впав Василеві під ноги.
Ну що ж, так тому й бути. Василь підняв хліб з асфальту і зажбурив його далеко-далеко. Хліб долетів до протилежного тротуару і впав біля бровки.
«Ну от і добре, ні вашим, ні нашим», — подумав охоронець і знову повернувся до холу. Там він знову всівся за столом, поклав підборіддя на долоні і на якийсь час затихнув.