Василь відірвав обличчя від долонь і подумав про те, що йому, зрештою, не треба думати. Таю дивні думки про те, що все омана і навіщо, власне, жити, спадали Василеві чи не вперше в житті. Він, чесно кажучи, не знав слова «екзистенція», а тому трохи злякався, і йому здалося, що отак, можливо, люди і божеволіють, проектуючи проблематику власного «Я» на навколишній світ. Він не читав Гайдегера, Сартра і Гомбровича — усіх цих підарасів-розумників, які зробили на собі ім'я на цій проблематиці, а тому вирішив трохи відволіктися й зайнятися чимось більш практичним.
Перед ним на столі лежали загорнені у газету риб'ячі кістки й залишки вечері. «Треба таки піти викинути», — подумав Василь і, підхопивши пакет, хотів був рушити до виходу, але пакет вислизнув з рук, упав на підлогу і з нього вивалився кусень чорного хліба.
«Ти диви, не хоче хліб у смітник», — додумалося Василеві, і він знову згадав свою матусю, яка завжди вчила його ніколи не викидати хліб у сміття.
«Бо люди у нас в селі в 1933-му і в 1947-му, не маючи такого кусня хліба, вмирали від голоду. То є великий гріх — хліб викидати, — казала матуся. — Краще птахам віддай!»
Василь підняв з підлоги окремо пакет з кістками, а окремо кавалок хліба і вийшов на ґанок. Згадавши матусину настанову, він на мить замислився: «А, може й справді, Бог мені допоможе, коли я віддам хліб птахам?» — і Василева рука вже витяглася, аби розкришити кусень прямо біля ґанку. «Ага, побачать зранку хліб чергові і скажуть, що розвів свинарник! Чорта вам лисого!»
Василь кинув хліб разом з пакунком до урни. Проте хліб, вдарившись об ребро, відлетів убік і знову впав Василеві під ноги.
Ну що ж, так тому й бути. Василь підняв хліб з асфальту і зажбурив його далеко-далеко. Хліб долетів до протилежного тротуару і впав біля бровки.
«Ну от і добре, ні вашим, ні нашим», — подумав охоронець і знову повернувся до холу. Там він знову всівся за столом, поклав підборіддя на долоні і на якийсь час затихнув.
Глава четверта
Три зустрічі
5 год. 17 хв.
Так само нерухомо сидів чоловік біля барної стійки, один у величезній квартирі.
Останнім часом він перестав відчувати життя. Воно котилося повз нього днями і ночами, схожими на одну довгу ніч або один довгий день, ба навіть погоди він не розрізняв. Яка, зрештою, різниця: чи валить сніг, чи добра година? Секундна стрілка на його платинових «Гранд-комплікейшн» відраховувала удари серця, яке мовби спало, байдуже до всього світу.
Інколи, визираючи з вікна свого «Мерседеса», як з ілюмінатора інопланетної станції, з подивом дивився він на цих двоногих потвор, ніби бачив їх уперше — метушливих, галасливих, заклопотаних. Вони кудись бігли, щось робили, про щось думали. Бігли вони за грошима, робили вони щось заради-грошей і думали вони, зрештою, теж про гроші. Інші дрібні справи виникали на їхньому шляху, але все вело до одного — гроші, гроші, гроші. Де заробити? Де добути? Як зберегти і примножити? На що витратити? Тупі зажерливі створіння.
Він був єдиний вільний серед них. І не було над ним нікого, крім хіба що Бога... Але він не вірив у їхнього Бога. В нього був особистий Бог. Бог — великий, усевладний, могутній. Бог, що любить сильних, а слабких карає їхніми руками.
Ніби з іншої планети, визирав чоловік з вікна свого авто і дивився на цей хрещатицький натовп, який у другій половині дня ставав справжньою рікою, слизькою і збудженою. Натовп не мав обличчя і викликав лише відразу. Натовп хотілося ухопити за руку, повести кудись до прірви, а потім дивитися, як ця людська ріка, спрямована тобою, зірвавшись із кручі, летить у безодню. А ще цей натовп хотілося нищити. Вогнем, ногами, палицею, як колись у дитинстві знищували мурашок тисячами — тупих зажерливих комах із міцними щелепами, що тільки й знали, як тягти усіляке падло до себе у мурашник.
Наче веселі біляві боги, що втекли з нудних занять, з'являлися інтернатівські дітлахи в небесах над мурашниками і капотіли з-над хмар запаленою пластмасою, яка, мов Божа кара, вогняними блискавками спадала на розрите помешкання бурих хижуватих комах, котрі згораючи у небесному вогні, смерділи довкруг своєю кислотою. Інколи боги обирали серед мурашок «народного героя». Вони клали його на консервну банку трохи обіч мурашника, відривали потроху лапки, пекли сірниковим вогнем, розривали щелепи, протикали голками від піонерських значків його м'яке черевце. «Народний герой», як справжні герой, помирав у страшних муках. Після смерті боги влаштовували герою почесне поховання і зводили на його могилі «курган пам'яті», до якого нікому з мурашок не було діла. Всі рятували власне життя і розбігалися навсібіч. Метушилися, рятуючи ненароджених своїх дітей, але дарма. Кара у вигляді небесного вогню поверталася, і тугий гумовий кед знову встромлявся у розбурхане тіло мурашника. Наостанок увесь мурашник заливали ацетоном і підпалювали. Потужне полум'я здіймалося в небо. Жовкло листя, і осипалася глиця, щось було солодке у тому нищівному вогні. Діти були богами для мурашок...
У лоні «Мерседеса» було темно, тепло і затишно. Чоловік їхав Хрещатиком, дивився крізь тоновані шибки на людську ріку і згадував, що тупість комах доводила його тоді до божевілля, як зрештою тепер цей хрещатицький натовп. Хлопчакові хотілося, щоб комахи повстали проти несправедливості й перетнули межу дозволеного. Кинулися на Бога, розірвали його своїми міцними щелепами, знищили, розтягли на шматки. Хлопчакові хотілося, щоб вони бодай обурилися чи виявили якийсь непослух, але дарма — мурашки гинули тисячами, сіпаючи жвалами у безмовній муці й викочуючи повні страху очі.
Смерть і надалі супроводжувала хлопчака у його земному житті. Вмирали та гинули друзі. Колишні «мурашині боги» з часом почали воювати між собою і так само весело винищували один одного.
Не раз, ба й не два бачив чоловік мертвих людей. Не просто мертвих — убитих. Смерть не полишала «мурашиного бога», показуючи різні свої обличчя. Деяких катували перед смертю, у деяких просто стріляли. Пістолетна куля, випущена з невеликої відстані, лишає в тілі велику дірку, майже таку, як показують у кіно. Черга з автомата прошиває людину гостро і тонко, не лишаючи навіть слідів. Від куль зі зміщеним центром ваги на тілі зостаються маленькі цяточки, немов просто вкололи цвяхом. Навіть кров інколи не встигає виступити. Дивне, незбагненне, звабливе і магічне дійство перетворення Бога на кусень безживного м'яса, пороху. Чоловіка завжди вабила ця таїна. Він любив вигляд смерті.
Але її безживне тіло, що лишилося лежати десь там, на холодній паркетній підлозі... Чоловік не вірив у це. Не міг збагнути. Все сталося так швидко.
Було лише три зустрічі. Лише три.
Перший раз це сталося в нічному клубі «Голівуд», що у куренівському парку, куди він із друзями прийшов на запрошення господаря — поважного сивого вірменина, який забронював їм одну VIP-ложу з добрим оглядом залу і сцени.
— Тільки у нас сьогодні один музичний канал святкує свій день народження, — запопадливо попередив хазяїн. — Але казино відкрито усю ніч, ресторан для вас працюватиме скільки скажете, а ще попереду виступ самої Примадонни... Так що, гарної ночі...
А й справді, спершу на сцені крутила стегнами молода голосиста співачка... Корак, Морак, Лорак... Щось таке... Її прізвища він не запам'ятав. Потім концерт обірвався, дали світло, і на сцену виліз якийсь товстий, жирний лох у двобортному піджаку з розхристаним комірцем на сорочці. Обличчя у нього було червоне, а очі — наче мариновані маслюки. Лох видрав з рук ведучого мікрофон і щосили у нього заволав:
— У-у-у-у, я вас усіх люблю!
— Що це за мудило? — спитав чоловік у друзів.
— Генеральний продюсер музичного каналу.
Тим часом «мудило» почало виголошувати спіч:
— Дорогі гості і друзі нашого каналу, сьогодні ми святкуємо своє п'ятиріччя. Я можу вам сказати, що ми — люди культури — робимо велику справу... Танюхо, слухай, я ж це для тебе кажу!
І «мудріло», змахнувши рукою у бік столика, за яким бешкетувала популярна російська співачка Тетяна Буланова, колишня киянка, закликав її до порядку. Співачка послала його голосно на хуй і продовжувала комусь голосно доводити: