— А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?
— Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини — нема справи.
— Чи відоме вам таке ім’я — Артемій Пенцак?
— Артемій Пенцак… — Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: — Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… — А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: — Але чекай, є ж картотека. — За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: — В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! — і простягнув фотографію літнього чоловіка.
Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки — з фотографії на нього дивився той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.
— Що таке? — зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.
— Я бачив його могилу.
— Оцього?
— Так. Але… і його самого.
— Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!
— Виглядав на вісімдесят… не більше…
— Значить, це не він.
— Але у мене є фото.
— Давай сюди.
— Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.
Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф із виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:
— Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…
— Як то неможливо? — обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на горищі будівлі не виявилося — суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:
— Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.
Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.
Через кілька днів його викликав начальник.
— Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.
— Школярі його теж бачили.
— Ну, мало що — божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.
Капітан затупцяв на місці.
— Що ще? — запитав начальник.
— Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…
— Ти що — добрий самаритянин? Знаєш чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.
— Тобто воював із німцями?
— Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.
Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті — найцінніші. Такого з ним ще не бувало.
Він зайшов до свого кабінету, вийняв із шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля, там, на горищі. Так, наче остерігався на щось наступити. Що то могло бути? А ще — скриня, яка не піддавалася, а віко пружинило… Згадався і дивний холод, який пробирав до кісток, хоча довкола панувала спека. Тепер там буде парк, і більше нікого не прониже холод. А божевільний… Як йому вдалося іти поміж густими кущами, не зачепивши жодної галузки?