А коли Сєня ловить таки чорне пом’яте пежо, то в салоні попереду сидять два безсонних грузини, і мені це видається не дуже добрим знаком, проте немає ради, потрібно їхати, і ми з Сєнєю впихаємо нашого приятеля на заднє сидіння й притискаємось до нього з обох боків, щоби його не надто штормило в цій небезпечній нічній мандрівці. І все складається добре — Сєня тихо дивиться у вікно, я дивлюся в інше, а грузини мирно перемовляються поміж собою якоюсь своєю грузинською мовою, мирно й розважливо, час від часу вставляючи до примхливої кавказької говірки якісь іноземні слівця, почувши які Саша щоразу сторожко й недовірливо стріпує головою, проте швидко заспокоюється й далі засинає.
Але грузини починають крутити радіо, і на якійсь хвилі потрапляють на веселих діджеїв, котрі оголошують, що цієї пізньої та незатишної години для всіх, хто не спить і не знає чим зайнятися, співає зірка турецької естради Таркан. І тут він блискавично реагує:
— Ага, то все-таки турецької! — Повторює він зловтішно, так ніби виправдалися його найгірші сподівання. — А що я говорив!
І далі вже й не говорить нічого, просто стрибає поміж передніх крісел, хапаючись відразу за обох грузинів, котрі від несподіванки навіть не чинять належного опору. Водій той і взагалі кидає кермо, відмахуючись від Ефіопських обіймів, а напарник його сповзає під крісло, тож пежо просто пірнає в придорожні кущі й там благополучно глохне. Я відчиняю дверцята і починаю тягнути Сашу назовні, з тим щоби припинити це братнє кровопролиття. Але Ефіоп злісно опирається і молотить навсібіч кулаками й носаками, крутиться, як в’юн, нізащо не бажаючи відпускати таку жирну здобич. І коли я хапаю його за ногу й тягну на себе, він заряджує мені підбором у підборіддя, так що я злітаю в жовтневе повітря й падаю на спину, в прогірклі трави, дивлячись як просто наді мною в низькому невидимому небі поступово й незворотньо згасають зорі, й чорнильні води небуття падають згори, розплющуючи й ламаючи мене на дрібні безпорадні частини.
Будинки, повз які я проходив, видавались знайомими — колись я тут, безперечно, був. Якийсь час я йшов сам, аж раптом із-за рогу вийшов цілий гурт — мовчазні й зосереджені постаті, короткі фрази, темний одяг — і рушив поруч зі мною. З довколишніх під’їздів, арок та дворів виходили щоразу нові й нові перехожі, стаючи з нами в одну колону, хвіст якої скоро почав губитись у темряві. Ставало нас щоразу більше — хтось чекав на перехрестях і, пропустивши перші шеренги, приєднувався, хтось вибігав звідкись із темряви, а хтось вистрибував із великих автобусів, що мертво стояли на зупинках. Твердо й насторожено карбували ми крок важкими черевиками, іноді ділячись поміж собою сигаретами, іноді один одного про щось питаючи. Довго рухались темним проспектом, минаючи лікарні, заводи та універмаги, рухались уперед, у густому мороці, повз чорні вікна й забиті брами, вздовж порожніх колій і покинутих кінотеатрів. А коли темрява стала зовсім густою, ми врешті зупинилися, важко видихаючи мокре повітря.
І тоді в очі нам ударили різкі й потужні ліхтарі, відразу ж осліплюючи, і потрібен був якийсь час, аби ми звикли до цього яскравого світла. Аж потому ми розгледіли їх за усім цим світлом. Було їх одинадцятеро, були вони в білих футболках і чорних трусах, потойбічна бойова дружина, «команда футбольних святих», вони перепинили нам шлях і дивилися на нас похмуро й осудливо. Ми не знали, що сказати, й чекали, коли вони самі заговорять.
І один із них, той, чия футболка була особливо білою, сказав, дивлячись просто мені у вічі:
— Ось ти, — звертався він до мене строго й вимогливо, — що ти тут робиш?
— Я іду, — відповів на це я. — Разом із усіма.
— А куди ти йдеш? — Запитав він знову.
— Туди, куди й усі решта.
— Звідки ти тут узагалі взявся? — Поцікавився він.
— Я на футболі був, — відповів я. — Звідти й іду. Давай, начальник, пропусти нас. Ти ж бачиш, нам потрібно пройти.
— Та з якого фіга, — здивувався він, — я маю вас пропускати?
— Послухай, — відповів я, — ти ж сам усе прекрасно розумієш. Ти ж знаєш, куди ми йдемо, звідки ми тут узялися, чому ми збиваємось у зграї й витрачаємо свої життя в бійках, сварках і взаємних претензіях. Ти ж не можеш не знати, що значить для нас ця можливість долучитися до багатотисячних хорів, які славлять перемогу й відвагу. Ти ж розумієш, що крім наших звичок, фобій і залежностей у нас немає нічого справжнього й нічого вартісного. І весь цей футбол, всі ці нарочиті пристрасті й роблене шаленство, вся ця наша удавана злість і стимульована радість — все це лише спроба відтворити в щоденному житті щось таке, що давно й незворотньо було нами втрачено, але про що ми ніколи, ні на мить, жодної хвилини не забували. У нас немає нічого, крім наших викривлених уявлень про те, що б у нас, у принципі, мало бути. І кому як не тобі, начальник, мають бути зрозумілими ці тривога й сум’яття, з якими нам доводиться постійно мати справу. І якщо ви справжні святі, якщо ви маєте в цьому житті вплив бодай на щось, просто відійдіть убік, залиште нас сам на сам із нашим футболом, із нашими чоловічими слабостями й забобонами, з нашою серйозністю й нашим маразмом. Просто відійдіть убік і дайте нам пройти. Всім іншим нас забезпечить президент нашого клубу.