Нічого, вирішив Костиль. Одинадцять душ є. Футбольна команда. Дівки з магазинів — у групу підтримки, всі як на підбір, із ногами та цицьками. Прорвемося, наваляємо банкірові.
Ну, ось так усе й почалося.
— Що не ясно? — запитав присутніх Вова Дудка.
Він так само, як його шеф, залишив за собою шкільне прізвище Санчо, з шалених бандитських часів тримався по праву руку від Костянтина Кугута, встиг повоювати в Афгані, де його контузило. Керуючи у Костиля службою безпеки та охороняючи бізнес, незалежно від того, яким бізнесом його шеф займався по життю, знав — інші працівники його побоюються саме через оту давню контузію, отриману на перевалі Саланг. Бо як щось ішло не належним чином або Санчо вважав, що ситуація не належна, він ставав некерованим, шаленів, міг дозволити собі все, що в контужену голову прийде. І раз розмову з чоловічою частиною персоналу проводив не хтось, а саме Санчо, це означало: заперечень ані він, ані шеф чути не хочуть. Все повинно статися згідно наказу, у футбол гратиме весь офіс, матч відбудеться за будь-яких погодних умов. До речі, умови як раз були дуже гарними: рання осінь, не спекотно, саме той час для гри.
Але заперечення були.
— Ну? — Санчо кивнув товстенькому очкарику, реагуючи на його підняту руку.
— Володимире Миколайовичу, я не можу грати в футбол, — щиро признався очкарик, підвівшись із місця, як старанний школяр.
— Чого це ти не можеш? — дивування Санчо виявилося так само щирим. — Всі можуть — і ти можеш.
— Володимире Миколайовичу, я не люблю футбол. Я не вмію в нього грати, ніколи ним не цікавився. І взагалі, — він зняв окуляри, красномовно покрутив їх у руці, знову начепив на носа і поправив пальцем, як Шурик у гайдаївських комедіях. — Коротше, Володимире Миколайовичу, ви ж самі бачите…
— Я бачу, що ти — мужик. Член нашого колективу. Працівник нашого офісу, — відчеканив Санчо. — Між іншим, ти у нас тут — хто?
— Сісадмін.
— Нормально, по-людськи можеш сказати? А то про сіськи якісь там…
— Системний адміністратор.
Це прозвучало не без гордості, адже всі комп’ютерні бази мережевих магазинів із продажу імпортної побутової техніки працювали лише завдяки його зусиллям. Проте Санчо все одно нічого не зрозумів.
— Звати тебе як?
— Юра…
Тепер у голосі очкарика чулися розгублені нотки. Схоже, він зі своєю вищою освітою та спеціальністю навіть уявити не міг, що людина, яка вважається на фірмі не меншим начальством, ніж її керівник, не знає на ім’я дуже важливого працівника, котрий виконує вкрай необхідну в наш комп’ютеризований час роботу.
— Слухай, Юрець, не вийобуйся, — просто відповів Санчо. — Який ти там адміністратор, мене насправді мало гребе. Сказано — офіс грає в футбол, значить, ти теж будеш грати. Боїшся, що очки твої спадуть — скажу шефу, він тобі купить ці… блядь… — Санчо легенько постукав себе пучками пальців по очах, опустивши перед цим на мить віки, — лінзи, ну, контактні, коротше. І не будуть очки спадать, будеш мотатися, як усі люди.
Товстенький Юра зітхнув і обвів поглядом присутніх, ніби закликаючи їх у такий спосіб підтримати його право на спортивне самовизначення.
— При чому тут окуляри, Володимире Миколайовичу? Я в футбол ніколи не грав хоч у окулярах, хоч без них. Між іншим, лінзи в мене є, просто їх не можна постійно носити, вони натирають роговицю…
— А ще коротше?
— Я до чого: раз уже від спортивних змагань, тобто від одного конкретного спортивного змагання, вірніше, від його результату залежить вирішення певних фінансових питань, пропоную не футбол, а шахи, — його поки не перебивали і Юра став сміливішим. — Шахи, розумієте? Сеанс одночасної гри. Я, — він для більшої переконливості тицьнув себе пальцем у груди, — один граю проти всього офісу шановного пана Стародубцева. Їх може бути одинадцять, може бути більше — не суть. Головне — я перемогу легко їх усіх зроблю, сам, розумієте? В мене розряд, я в комп’ютера давно виграю, Володимире…
— Закрий хайло, ботан, — нарешті перебив говіркого системного адміністратора Санчо.
У голосі його зовсім не звучало злоби та навіть роздратування — він не придурювався і не грав, природа не наділила Вову Дудку жодними з цих талантів. Він справді щиро не розумів, про що тут говорить цей товстий очкарик Юра. З яким він ще півгодини тому хіба що тільки мовчазним кивком вітався при зустрічі. І то — коли зустрічався, бо цей ботанік увесь робочий час сидів у відведеній йому окремій кімнатці, щось там шаманив із клавіатурою комп’ютера, словом — займався справами, від яких Санчо, відповідальний за безпеку бізнесу свого шкільного друга Кості Кугута, завжди був дуже далеким.