— Це — життя, чувак. Футбол — життя. Без нього — смерть. І для того, щоб життя тривало, я піду на все. Ти навіть уявити в своїй мудрій голові не можеш, як далеко я можу зайти для того, аби ти вийшов завтра на поле і грав із нами в футбол!
Санчо хотів ще щось сказати. Юрій бачив — його несе, він уже не здатен зупинитися, і навіть був готовий до того, що в один момент його тренер натисне спуск, закінчивши цю марну марудну справу.
Та втрутився телефонний дзвінок — мелодія з якоїсь пісні Євгенія Кемеровського.
Не опускаючи озброєної правиці, лівою Вова Дудка витягнув із кишені штанів трубку, приклав до вуха.
— Алло. Я. Так, — коротка пауза, вираз обличчя раптово змінився, рука з пістолетом поволі почала опускатися. — Хто? — пауза. — Коли? — пауза. — Давайте, зараз їду.
Закінчивши цю коротку й незрозумілу розмову, Санчо подивився на телефон, потім опустив і ліву руку, і тепер стояв над ошалілим системним адміністратором, стискаючи в одній опущеній руці зброю, в іншій — трубку.
— Що? — обережно запитав Юрій, не впізнаючи власного, враз захриплого голосу.
— Все, — Санчо кумедно розвів руками. — Все, Юрець.
— Тобто — все?
— Зовсім усе. Грохнули.
— Грохнули? В смислі — вбили? Кого вбили?
— Дрона вбили. Стародубцева. Бомба під машиною, зараз там шматки збирають. Є підозра, що це хтось із тих, хто бабло йому торчить. Дрон же за них круто взявся, це з нами він ще по-людськи, по-пацанячому… Ну, догрався…
— Значить… футболу завтра не буде?
— А з ким тепер грати?
Нічого більше не пояснюючи — та він і сам дуже мало знав насправді, — Володимир Дудка на прізвисько Санчо повернувся, сховав пістолет у кишеню, пішов геть, не обертаючись.
Навіть не бачачи, зовсім не зважаючи на те, як Юрій, осівши на бетонну підлогу складу, плакав серед імпортної побутової техніки, не соромлячись зовсім нечоловічих сліз і навіть намагаючись витерти очі якоюсь одежиною, витягнутою з кинутого пакета.
Це були спортивні труси. Форма його команди.
2011 рік
Київ, травень
ОЛЕГ КОЦАРЕВ
ТАК РОБЛЯТЬ УСІ ПЕРЕМОЖЦІ
Повільно і широко пливла весна. У порожній актовій залі N-ського університету за сценою дівчата ув’язнювали свої не такі великі, як хотілось би, але надзвичайно пружні бюсти у вузькі нарядні сукні. Заступниця декана з виховної роботи збиралася розпочинати репетицію. Адже за якісь півтора тижні мало відбутися свято — День філологічного факультету. Під стелею крутились у ніжних протягах прикріплені до світильників кораблики, які, певно, мали б символізувати безмежність морів філології.
Студентка Аліна на одному зі святкових перфоменсів повинна була зіграти роль циганської ворожки. У відповідному костюмі, котрий доволі дивно поєднувався з світлим кучерявим волоссям, але все одно робив її якоюсь чарівною та повітряною, наче безе, Аліну вже встигли побачити двоє університетських прихильників — викладач Сергій Іванович Леоненко та студент із паралельної групи Ярослав Бик. Чесно кажучи, вони обидва не давали їй проходу, використовували будь-яку нагоду, щоб покласти біля неї руку на трохи нерівне поруччя сходів і щось довго говорити.
Подружки казали:
— Ой, а мені той Бик нічо…
— Глянь, які в Сергія Івановича руки!
— Аліно, тільки не виходь заміж, поки університет не закінчиш!
— Усі вони однакові!
— А що, правда Бик у футбольній команді грає? Він тобі розказував?
— Слухай, я би на твоєму місці…
Обидва кавалери ключові сподівання покладали на День філологічного факультету. Обидва розраховували на те, що їхній шарм дістане стратегічну підтримку алкоголю. І якщо Ярослав упевнено, ще за кілька тижнів наперед, чітко повідомив Аліну, що неодмінно пригостить її на святі, то Сергій Іванович дивився на це діло з іронічною посмішкою перевіреного морського вовка (хоча насправді Леоненку ледь виповнилося тридцять), нікуди не поспішав та обмежився лише тим, що уточнив, чи буде Аліна на урочистостях.
Сьогодні ж, поки дівчата репетирували в актовій залі, невідомі люди поприносили до деканату всілякі сумки загадкового вмісту. Розвернулись і пішли, як і всі інші відвідувачі цього крила N-ського університету, змушуючи тихенько скрикувати кожну паркетинку підлоги. Леоненко, що стояв неподалік деканату, провів їх поглядом і хотів уже був піти геть, проте наткнувся на секретарку.
— Сергію Івановичу! А чого це ви не на кафедрі?
— У мене зараз пари нема!