Вечір після свята
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995
Ясна і кротка ніч, не дише вітер;
Спокійне сяйво місяця лягло
На кожен дах і сад - і вдалині
Розкрило кожну гору. Заніміли
Дороги всі, о пані, і від вікон
Спливає скудне світло ламп нічних.
В своїх покоях тихих ти лежиш,
Пойнята добрим сном; турбота жадна
Тебе не мучить - і не знаєш ти,
Яку ти рану завдала мені.
Ти спиш,- а я хотів би небо це,
Таке зичливе з вигляду, вітати,
I древню, всемогутню цю природу,
Що для страждань мене створила. Мова
Її була до мене: "Сподіватись
Тобі не вільно, сподіватись навіть,
I блиск твоїх очей - він слізний буде".
Цей день був святом. По його розвагах
Ти спочиваєш і, можливо, сниш,
Скільком подобалася ти і скільки
Подобалось тобі -а я не мислю,
Щоб ти мене згадала лиш. Питаюсь,
Я падаю, кричу, тремчу. О дні,
Жахливі в віці юному!
З дороги
Доноситься до мене спів самотній
Ремісника, що по забаві, пізно
Вертається в свою убогу хату,
I біль моє стискає серце люто
На думку, що минає все на світі
Сливе без знаку: ось минуло свято,
I вслід за святом будній день надходить,
I пориває за собою час
Діла людей. Де голос наших предків
Преславних, де держава сильна Риму
I зброя, і нестримний гуд, що звучно
Котився суходолом і морями?
Скрізь мир і тиша, все земля забрала,
I вигасла про все це мова людська.
В дитиннім віці ще, коли нам свято
Таке жадане, по його відході
Ще довго я на подушці лежав,
Сумний, без сну - і пізньої доби
Спів, що доносився з доріг нічних
I завмирав поволі вдалині,
Стискав мені тим самим болем серце.
LA SERA DEL DÍ DI FESTA
Dolce e chiara è la notte e senza vento,
e queta sovra i tetti e in mezzo agli orti
posa la luna, e di lontan rivela
serena ogni montagna. O donna mia,
giá tace ogni sentiero, e pei balconi
rara traluce la notturna lampa:
tu dormi, ché t’accolse agevol sonno
nelle tue chete stanze; e non ti morde
cura nessuna; e giá non sai né pensi
quanta piaga m’apristi in mezzo al petto.
Tu dormi: io questo ciel, che sí benigno
appare in vista, a salutar m’affaccio,
e l’antica natura onnipossente,
che mi fece all’affanno. — A te la speme
nego — mi disse, — anche la speme; e d’altro
non brillin gli occhi tuoi se non di pianto. —
Questo dí fu solenne: or da’ trastulli
prendi riposo; e forse ti rimembra
in sogno a quanti oggi piacesti, e quanti
piacquero a te: non io, non giá ch’io speri,
al pensier ti ricorro. Intanto io chieggo
quanto a viver mi resti, e qui per terra
mi getto, e grido, e fremo. O giorni orrendi
in cosí verde etate! Ahi! per la via
odo non lunge il solitario canto
dell’artigian, che riede a tarda notte,
dopo i sollazzi, al suo povero ostello;
e fieramente mi si stringe il core,
a pensar come tutto al mondo passa,
e quasi orma non lascia. Ecco è fuggito
il dí festivo, ed al festivo il giorno
volgar succede, e se ne porta il tempo
ogni umano accidente. Or dov’è il suono
di que’ popoli antichi? or dov’è il grido
de’ nostri avi famosi, e il grande impero
di quella Roma, e l’armi, e il fragorío
che n’andò per la terra e l’oceáno?
Tutto è pace e silenzio, e tutto posa
il mondo, e piú di lor non si ragiona.
Nella mia prima etá, quando s’aspetta
bramosamente il dí festivo, or poscia
ch’egli era spento, io doloroso, in veglia,
premea le piume; ed alla tarda notte
un canto, che s’udía per li sentieri
lontanando morire a poco a poco,
giá similmente mi stringeva il core.
Безконечне (пер. М.Ореста)
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995
Любив я завжди цей самотній горб
I чагарі, які від ока криють
Значну частину обріїв далеких.
Коли я тут сиджу, в моїй уяві
Встають: безмежний простір, що по той бік
Кущів, надлюдська тиша і найглибший
Спокiй - моєму серцю майже страшно.
Шум вітру чуючи в чагарнику,
Я просторів порівнюю мовчання
З цим голосом: я думаю про вічне,
Про час померлий і про час живий,
I в звук його вслухаюся. Так тоне
В цій безконечності вся мисль моя,
I любо гинути мені в цім морі.
Безкінечне (пер. К.Гордієнко)
Переклала з італійської Катерина Гордієнко
Завжди любив я цей відлюдний пагорб,
І цей розлогий мур кущів зелених,
Що криє від очей простори дальні.
Сижду та споглядаю, і безмежні
Протяжності потойбіч живоплоту,
глибинна тиша, безмовність надлюдська
мені ввижаються, аж серце мліє.
До вух донісся шурхіт вітру в листі,
Його я звірю з тишею без краю.
В думках повстане вічність, безперервність,
Часи минулі, що померли, спливли,
І час теперішній, що гомонить, живе.
В цій неосяжності мисль моя тоне,
Мов корабель у морі безкінечнім,
Та солодко мені у безмір кануть.