— Так, але ж не всі вони були погані. Згадай хоч свого тезка.
— Надміру переоцінений персонаж, хоч я розумію, чому ти так його полюбляєш. Адже й твоя місія полягає в тім, аби привести безпритульне плем’я на землю обітовану. Припускаю, виникла якась проблема.
Капітан посміхнувся й відказав:
— Я щасливий, що бачу тебе в повній бойовій. На даному етапі це ще навіть не проблема, та й звідки їй узятися? Але виникла ситуація, ніким не передбачена, а ти ж наш офіційний дипломат. Маєш кваліфікацію в сфері, яка, на нашу думку, ніколи не знадобиться.
Признаюсь тобі, Евелін, це таки вразило мене. Капітан Бей, мабуть, прочитав усі мої думки, побачивши, як моя щелепа відвисла, бо зразу відреагував:
— О, ні, жодних чужинців! Але виявляється, що людська колонія на Талассі не була знищена, як ми припускали, а існує й навіть процвітає.
Це, звісно, теж був сюрприз, але з приємних. Адже Таласса — Море, Море! — була тим світом, який я ніколи не сподівався побачити на власні очі. Коли я мав пробудитися, вона була б уже за багато світлових років позаду і за століття в минулому.
— Які тут люди? Чи ви вже мали з ними контакт?
— Ще ні, це твій хліб. Ти знаєш ліпше за всіх ті помилки, яких дослідники допускалися в минулому. Ми не хочемо повторювати їх тут. Тепер, якщо ти в змозі підійти зі мною на капітанський місток, я покажу тобі з висоти пташиного польоту наших віднайдених родичів.
То було тиждень тому, Евелін; як приємно тішитися вільним плином часу після того, як ти десятиріччям лежав наче мертвий і — у буквальному розумінні — заморожений! Тепер ми знаємо про талассіан максимум того, що можливе без особистого знайомства. А воно відбудеться сьогодні вночі.
Ми вирішили продемонструвати їм нашу з ними спорідненість. Місце першої висадки чітко видно, добре зберігається там, здається, парк чи, може, святиня. Це дуже добрий знак; лише сподіваюсь, що наша висадка не буде ними сприйнята як святотатство. А хто зна — може, вона засвідчить нашу божественність, що було б для нас найкраще. Чи винайшли талассіани богів — про це я мушу дізнатися, серед іншого.
Я знов розпочинаю жити, моя люба. Так, так, ти була мудріша за мене, хоча й звався я філософом! Ніхто не має права вмерти, доки ще здатний допомогти своїм. То було егоїзмом з мого боку, коли я бажав протилежного… коли сподівався лягти поруч із тобою навік у місцині, яку ми разом обрали так давно і так далеко звідси… Тепер я навіть можу змиритися з тим, що твої останки, як і все те, що я так полюбляв на Землі, розсіяні десь по всій Сонячній системі.
Втім, зараз маю роботу; а допоки я звертаюся до твоєї пам’яті, ти ще жива.
9. У пошуках суперпростору
З усіх психологічних ударів, яких вченим двадцятого століття довелось зазнати, найнищівнішим — а, до того ж, несподіваним — було, мабуть, відкриття, що нема чогось наповненішого, ніж «порожній» простір.
Давня Арістотелева концепція про те, що Природа не терпить порожнечі, виявилась цілком справедливою. Навіть коли усунути кожен атом, на вигляд, твердої матерії з зайнятого нею об’єму, то залишиться пекельний казан енергії, яка своєю потужністю й інтенсивністю перевершить усяку людську уяву. Для порівняння, навіть найщільніша форма матерії — нейтронна зірка з її сотнею мільйонів тонн у кубічному сантиметрі — виявилась усього-навсього невідчутним привидом, ледь помітним згущенням у незбагненно щільному, проте піноподібному за структурою «суперпросторі».
Що простір містить у собі набагато більше, ніж припускала наївна інтуїція, було вперше засвідчено класичною працею Лемба та Резерфорда ще 1947 року. Досліджуючи найпростіший з елементів — атом водню, — вони виявили, що, коли єдиний електрон обертається навколо ядра, відбуваються дивні речі. Замість рухатися плавною криволінійною траєкторією, він поводив себе так, начебто якісь субмікроскопічні хвилі безперервно його підштовхують. Хоч і важко було це сприйняти, але то були якісь флуктуації в самому вакуумі!
З давньогрецьких часів філософи розійшлися в поглядах і утворили дві наукові школи: одні вважали, що все в Природі тече плавно, а другі — що це ілюзія; за їхньою думкою, насправді рух відбувається дискретно, тобто ривками або стрибками, але настільки маленькими, що в звичайних умовах вони не помітні. Утвердження атомної теорії було тріумфом другої школи; а коли планківська квантова механіка продемонструвала, що навіть світло й енергія надходять маленькими порціями, а не нерозривним потоком, суперечки остаточно припинились.