Лорена не здивували дедалі гучніші оплески. Цікаво було б з’ясувати, хто до них не приєднався. Наскільки він міг судити, аудиторія розділилась приблизно порівну. Звичайно, хтось міг аплодувати тому, що йому подобалась сама промова, дуже ефектно виголошена, а не обов’язково точка зору промовця.
— Дякую, лейтенанте Ельгар, — сказав головуючий Келдор. — Ми цінимо твою лаконічність. Тепер чи бажає хто висловити протилежну точку зору?
Видно було, як присутні занепокоєно завовтузились, після чого запала глибока тиша. Десь із хвилину не відбувалось нічого. А потім на екрані почали з’являтись літери одна по одній:
«002. Чи не подасть люб’язно капітан сьогодні оцінку ймовірності успіху нашої експедиції?»
«003. Чому б не розбудити репрезентативну групу сплячих для врахування їхніх думок?»
«004. Чому не спитати талассіан, що вони з цього приводу думають? Це ж бо їхній світ».
Зберігаючи цілковиту секретність та нейтралітет, комп’ютер збирав та нумерував усі висловлювання членів Ради. За два тисячоріччя ще ніхто не спромігся винайти кращий спосіб збирати думки та виробляти консенсус серед гурту людей. Чоловіки й жінки повсюди на кораблі — і внизу на Талассі — натискували сім клавішів мініатюрних наручних клавіатурних панелей, висвічуючи свої думки на екрані. То було, мабуть, найперше, чого навчалася кожна дитина, — друкувати дотиком, застосовуючи всі автоматичні сполучення.
Окинувши поглядом залу, Лорен мало не засміявся, коли побачив, що майже всі тримають руки зверху. Ніхто не удавав, що дивиться кудись удалину, що було б типове для людини, яка потай передає свій текст прихованою клавіатурною панеллю. І при цьому багато хто ще й вів між собою розмову.
«015. Як щодо компромісу? Дехто з нас захоче залишитись, корабель же летить далі».
Келдор знов постукав по столу і сказав:
— Ми обговорюємо іншу проблему, тож дотримуймось порядку денного.
— Відповідаючи на нуль-нуль-два, — заявив капітан Бей, ледь згадавши в останню мить, що треба отримати дозвіл: схвальний кивок головуючого, — ймовірність становить дев’яносто вісім відсотків. Я б не здивувався, що наші шанси досягти Саган-2 є кращі, ніж Північного чи Південного острова — залишитись над водою.
«021. Опріч Кракана, з яким вони мало що вдіяти можуть, талассіани не мають жодної серйозної проблеми. Може, нам слід підкинути їм дещо таке? КНР».
Ага, це ж буде… стривай-но… так, Кінгслі Расмуссен. Він, очевидно, не хотів зберігати інкогніто. Висловлена ним ідея рано чи пізно спадала на думку майже кожному.
«022. Ми вже пропонували, щоб вони відбудували антену далекого космічного зв’язку на Кракані, аби підтримувати з нами контакт. РММ».
«023. Щонайбільше десять років роботи. КНР».
— Панове, — роздратовано сказав Келдор, — ми відхиляємось од теми.
«Чи слід мені висловити й свою думку? — запитував себе Лорен. — Ні, краще не встрявати в дебати, бо бачу, тут зіткнулося надто багато сторін. Раніше чи пізніше мені самому доведеться робити вибір між обов’язком та потягом до щастя. Але не тепер. Ще ні…»
— Мені дуже дивно, — зауважив Келдор після того, як протягом двох хвилин на екрані не з’явилось ніяких пропозицій, — що ніхто більше не бажає висловитися з такого важливого питання.
Він прождав ще хвилину.
— Чудово. Мабуть, вам захочеться продовжити дискусію на неформальній основі. Зараз ми не голосуватимемо, а свою думку ви зможете висловити звичайним шляхом протягом наступних сорока восьми годин. Дякую.
Він кинув погляд на капітана Бея, який схопився на рівні ноги із спритністю, що свідчила: йому явно відлягло від серця.
— Дякую, докторе Келдор. Корабельну Раду завершено.
Тоді, поглянувши на Келдора, з тривогою зауважив, що той пильно вдивляється в екран дисплея, ніби вперше його побачив.
— Чи все гаразд, докторе?
— Вибачай, капітане, зі мною повний порядок. Я лише згадав дещо важливе, от і все.
Таки справді. Вже принаймні втисячне він не міг надивуватись, якими заплутаними лабіринтами підсвідомості блукає думка.
Вирішальним стало надходження за номером 021. «Талассіани не мають жодної серйозної проблеми».
Ось тепер він знав напевно, чому йому наснилося Кіліманджаро.
39. Леопард у снігах
Мені шкода, Евелін, що я так багато днів не звертався до тебе. Чи означає це, що твій образ поступово стирається з моєї пам’яті — в міру того, як дедалі більше моєї уваги та сил поглинає майбутнє?
Мабуть, так і є, й, логічно міркуючи, мені б слід радіти цьому. Адже надто довго чіплятися за минуле — то хвороба, ти сама мені часто це казала. Але серцем я все ж не можу сприйняти цю гірку істину.