— Не хвилюйся! — заспокійливо мовив Кумар. — Я знаю тут усе як свої п’ять пальців. Доктор Лоренсон мені все розтлумачив. Але я знайшов дещо, невідоме, на мою думку, навіть йому.
Вони йшли вздовж витягнутої плетениці труб з підсиленою теплоізоляцією, які тяглися на підпорах заввишки біля метра від землі, і Каріна вперше змогла чітко почути пульсуючий звук смоків, які гнали охолоджувану рідину по всьому цьому сплетінню водоводів та теплообмінників навколо них.
Ось підійшли до того знаменитого резервуара, де було знайдено скорпа. Води там було майже не видно: вся поверхня була вкрита майже суцільною масою переплутаних водоростей. На Талассі не було плазунів, але ці товстелезні гнучкі стебла нагадали Каріні переплетених змій.
Вони пройшли повз низку водостоків та маленьких шлюзів, на цей час зачинених, аж нарешті дійшли обширної відкритої зони, розташованої досить далеко від основного морозильного обладнання. Коли вони виходили за межі центрального комплексу, Кумар весело помахав рукою камері телеконтролю. Пізніше так ніхто й не зміг з’ясувати, чому того критичного моменту вона була вимкнена.
— Тут морозильні резервуари, — пояснив Кумар. — У кожному по шістсот тонн. Дев’яносто п’ять відсотків води, п’ять відсотків водоростей. Що тут такого смішного?
— Не смішного, а дуже дивного, — відповіла Каріна, ще всміхаючись. — Тільки подумати: наші океанські ліси опиняться десь на далеких зірках. Хто б міг таке собі колись уявити? Але ж не це є причина, чому ти мене сюди привів.
— Ні, — м’яко погодився Кумар. — Дивись…
Спершу вона не могла побачити, на що він їй вказує. Тоді її мозок спромігся збагнути, що саме там блимає в далечині, й вона зрозуміла.
То було старе диво, ясна річ. Таке робили люди вже понад тисячу років у багатьох світах. Але самій, своїми очима побачити — від цього в неї не лише перехопило подих, а й усю охопило благоговіння.
Тепер, коли вони підійшли ближче до найдальшого резервуара, вона могла це побачити чіткіше. Тоненька ниточка світла — явно не ширша, ніж пара сантиметрів! — линула вгору, до зірок, пряма й реальна, як лазерний промінь. її очі простежили за нею, аж доки вона, звузившись, не зникла з зору, не даючи змоги встановити, де саме відбулося це зникнення. Але її погляд запаморочливо нісся все вище вгору, аж доки вперся просто в зеніт, де нерухомо висіла одна лише зірка, в той час як усі інші — блідіші, але природні — рухалися повз неї в західному напрямку. Подібно до якогось космічного павука, «Магеллан» опустив одну нитку свого павутиння й от-от підніме трофей, який прагне захопити з цього світу, що простягнувся під ним. Стоячи, нарешті, біля самого краю вже готової льодової брили, Каріна була здивована ще раз. Уся поверхня льоду була вкрита блискучим шаром золотої фольги, нагадуючи дівчині про подарунки дітям на день народження чи на щорічний Фестиваль Висадки.
— Теплоізоляція, — пояснив Кумар. — І вона справді виконана з золота — приблизно два атоми завтовшки. Без неї половина льоду знов розтанула б, іще не долетівши до щита.
З ізоляцією чи ні, але Каріна відчувала босими ногами пекучий холод, коли Кумар вивів її на заморожену брилу. Якийсь десяток кроків — і вони досягли її центра, а там побачили туго натягнуту стрічку, яка, дивно й не по-металічному виблискуючи, простяглася як не до зірок, то принаймні на тридцять тисяч кілометрів — до стаціонарної орбіти, де припаркований був зараз «Магеллан».
Вона закінчувалась у якомусь циліндричному барабані, всіяному різноманітними приладами та двигунами керування, призначеними явно діяти як рухомий і розумний захопний гак, що влучає точно в ціль після довгого спуску крізь атмосферу. Все це обладнання виглядало навдивовижу простим, навіть дещо наївним, — облудне враження, яке справляли досконалі вироби передової технології.
Каріна раптом затремтіла, але не від холоду під ногами, якого вже майже не помічала.
— А ти певен, що тут нам безпечно? — запитала вона стривожено.
— Авжеж. Вони завжди починають підйом рівно опівночі, секунда в секунду, — а до цього ще довгенько. Тут маємо чудове видовище, але не думаю, що так надовго затримаємось.
Тепер Кумар став навколішки й притулив вухо до тієї неймовірної стрічки, що з’єднувала корабель із планетою в одне ціле. Цікаво, збентежено подумала дівчина, чи розлетяться вони в різні боки, якщо стрічка раптом порветься?
— Послухай-но, — прошепотів він…
Вона не знала, чого сподіватися. Іноді, вже через роки, коли мала на те душевні сили, намагалася відтворити в пам’яті всю магію тієї миті. Але ніколи не була певна, що це їй вдалося.