Тим часом всі погоджувалися, що слід улаштувати якусь прощальну церемонію, аби відзначити відліт «Магеллана». На жаль, не було згоди щодо того, як це зробити. Відбулись численні приватні вечірки, що позначалися помітними фізичними та душевними перевантаженнями всіх учасників, — але досі жодного офіційного заходу.
Мер Уолдрон, заявляючи про пріоритет Тарни, вважала, що церемонію слід улаштувати біля Першої Висадки. Едгар Фаррадайн, зі свого боку, твердив, що хоч президентський палац не гумовий, все ж це ліпше місце. Якийсь дотепник запропонував як компромісне рішення Кракан, вказуючи на те, що його славетні виноградники якнайкраще підходять для прощальних тостів. Ця суперечка ще тривала, коли ініціативу тихо-мирно перехопила Талассіанська теле-радіо-корпорація — одна з найзаповзятливіших бюрократичних структур на планеті.
Прощальний концерт повинен запам’ятатися й багатократно відтворюватись для прийдешніх поколінь. Ніяких відео, щоб відвертали увагу, — лише музика і невеличка розповідь. Перерито було всю музичну спадщину останніх двох тисячоріч, аби не тільки згадати минуле, а й дати надію на майбутнє. То було поєднання Реквієму з Колисковою.
Ще й досі здавалося чудом, як удавалось композиторам — після того, як їхнє мистецтво досягло технологічної досконалості, — ще знаходити щось нове й творити. Минуло вже дві тисячі років, як електроніка передала їм у повне розпорядження буквально всі чутні для людського вуха звуки, після чого вважалося, що можливості дальшої творчості вичерпано.
Дійсно, майже століття по тому в музиці панували якісь цвірінькання, гуготіння чи електроімітації відрижок, і лише потім композитори змогли оволодіти тепер уже справді безмежними можливостями й у черговий раз успішно довели, що технологію з мистецтвом цілком можна поєднати. Ніхто, щоправда, не спромігся перевершити Бетховена чи Баха, але дехто до них зумів наблизитись.
Для сучасних та майбутніх слухачів цей концерт був згадкою про незнане — бо йшлося про звуки, які належали тільки самій Землі. Неквапливий бій могутніх дзвонів, що піднімався, наче невидимий дим, вгору від шпилів стародавніх соборів; співи терплячих човнярів — давно забутими мовами — на шляху до рідного берега, коли важко веслувати проти відпливу в останніх променях Сонця перед заходом; маршові пісні армій, з якими йшли вони у битви, позбавлені вже Часом усього болю й лиха; злиті воєдино десять мільйонів голосів, коли жителі найбільших людських міст шепочуть щось, пробуджуючись на світанку; холодний танець ранкової зорі над безкраїми просторами арктичних льодів; ревіння потужних моторів машин, які поспішають автострадою вгору, до зірок… Усе це чули слухачі в музиці того вечірнього концерту — пісні далекої Землі, пронесені крізь світлові роки…
Для заключного номера програми було обрано останній великий твір у симфонічному жанрі. Написаний вже після того, як Таласса втратила зв’язок з Землею, він був зовсім невідомий для аудиторії. Однак його океанічна тема якнайбільше підходила до цього випадку, а його вплив на слухачів перевершив усе, про що давно померлий композитор міг тільки мріяти.
«…Коли, майже тридцять років тому, я писав «Плач за Атлантидою», в моїй уяві не виникали конкретні образи; мене вабили лише емоційні реакції, а не картини дійсності; я хотів, щоб ця музика передала почуття смутку з нальотом таємниці — почуття непоправної втрати. Я не намагався змалювати звуками картину зруйнованих міст, по яких плавають зграї риб. Але нині всякий раз, коли — як подумки оце зараз — слухаю своє «Lento Lugube», виникає щось дивне…
Цей розділ починається тактом 136, коли послідовний ряд акордів, які звучать дедалі нижче аж до найнижчого органного регістра, вперше стрічається з арією для сопрано без слів, яка, навпаки, піднімається з низів дедалі вище… Вам, звичайно, відомо, що в основі цієї моєї теми лежали пісні велетенських китів — тих могутніх морських менестрелів, з якими ми помирилися пізно, надто пізно… А присвятив я цей твір Ользі Кондрашиній, і тільки вона здатна була співати ті пасажі без електронного супроводу…
Так от, коли починається вокальний ряд, мені ввижається щось реально існуюче. Ніби я стою посеред якогось величезного міського майдану — за розмірами майже такого, як площі Святого Марка чи Святого Петра. Будівлі ж навкруг усі стоять напівзруйновані, наче давньогрецькі хмари, а повалені статуї вкриті, немов запоною, морськими водоростями, чиї віти повільно колишуться туди-сюди. І все це частково занурене в густий мул.