Спочатку здається, що майдан порожній; аж ось помічаю щось… химерне. Не питайте, чому це завжди виникає несподівано, буцімто бачу все це вперше…
Посеред майдану випинається невисокий горб, а від нього розходяться радіальні лінії. Може, це зруйновані стіни, напівзанурені в мул. Але щось тут не в’яжеться; і тоді бачу, що цей горб… пульсує.
А наступної миті я вже бачу витріщені на мене два величезних немигтючих ока.
Оце й усе: нічого не стається. Нічого й не сталося тут протягом шести тисяч років — після тієї ночі, коли перешийок було прорвано і повз геркулесові стовпи ринуло море.
Це «Ленто» — моя улюблена частина, але я не міг закінчити симфонію в такій трагічній, безнадійній тональності. Звідси фінал — «Воскресіння».
Я знаю, звичайно, що платонівська Атлантида ніколи не існувала. І саме з цієї причини не може загинути. Вона назавжди залишиться ідеалом, мрією про досконалість, метою, яка ще надихатиме людину в усі прийдешні віки. Ось чому симфонія завершується тріумфальним маршем у майбутнє.
Я знаю, що існує популярне тлумачення цього маршу — мовляв, це виходить із Хвиль Нова Атлантида. Вважаю таке тлумачення надто буквальним: для мене Фінал є відображенням завоювання космосу. Та коли тільки я почув і зафіксував цю завершальну тему, то вже місяцями не міг ніяк від неї здихатися. Ці кляті п’ятнадцять нот били молотом в моєму мозку день і ніч…
Нині мій «Плач» живе своїм власним життям, зовсім окремо від мене. І навіть коли Землі не стане, він мчатиме до туманності Андромеди від передавача дальнього космічного зв’язку потужністю п’ять тисяч мегаватів, розташованого в Кратері Ціолковського.
І коли-небудь — через багато століть чи тисячоліть — його приймуть і зрозуміють».
З «Усних мемуарів» Сергія Ді П’єтро (3411–3509).
53. Золота маска
— Ми весь час удавали, ніби вона не існує, — мовила Мірісса. — Та зараз я хотіла б її побачити — тільки кинути погляд.
Лорен трохи помовчав. Тоді відказав:
— Тобі ж відомо, що капітан Бей ще нікого не дозволяв пускати на корабель.
Звичайно, вона це знала; знала й причини такої заборони. Хоча спочатку талассіани й були дещо цим ображені, тепер уже кожен розумів, що невеликий екіпаж «Магеллана» надто зайнятий, щоб іще виконувати роль екскурсоводів — чи навіть нянечок для тих п’ятнадцяти відсотків, які раптом можуть віддатися морській хворобі в безгравітаційних відсіках корабля. Навіть президентові Фаррадайну було тактовно в цім відмовлено.
— Я розмовляла з Мозесом — а він з капітаном. Усе погоджено. Тільки до відльоту слід зберігати це в таємниці.
Лорен з подивом витріщив очі, потім засміявся. Мірісса завжди дивувала його, і це її вміння було однією з рис, які вабили до неї. З гірким присмаком смутку він мусив визнати, що ніхто на Талассі не мав на цей привілей більших прав: адже саме її брат був досі єдиним талассіанином, кому довелось цю подорож здійснити. А капітан Бей був людина справедлива, і в необхідних випадках умів відходити від встановлених правил. Тим більше, що всього за три доби, коли корабель відлетить, це вже ніякого значення не матиме.
— А що, як на тебе нападе космічна хвороба?
— Я ніколи не страждала від морської хвороби…
— …це нічого не доводить…
— …і мене оглянула головний медик Ньютон. Вона оцінила мій рейтинг у дев’яносто п’ять відсотків. І ще запропонувала, щоб я летіла опівнічним рейсом — тоді там не тинятимуться наші, тарнійці.
— Ти все продумала, чи не так? — промовив Лорен, не приховуючи захоплення. — Я чекатиму тебе на другому посадочному майданчику за чверть години до півночі.
Він зробив паузу, потім вичавив із себе:
— Я вже сюди не повертатимусь. Будь ласка, попрощайся за мене з Брантом.
На таке випробування він наражатися не міг. Його нога не ступала в особняк Леонідасів відтоді, як Кумар здійснив останню свою подорож, а Брант повернувся, щоб утішити Міріссу. І зараз уже все було майже так, ніби Лорен ніколи не вторгався у їхнє життя.
І він, корячись невблаганній долі, йде з їхнього життя. Тепер він міг милуватися Міріссою з любов’ю, але без жадання; глибше почуття — й одне з найболючіших у його житті — наповнювало тепер його думки.
Він палко бажав і сподівався побачити свою дитину — але новий графік «Магеллана» унеможливив це. І хоч він чув, як б’ється сердечко його сина впереміж із биттям материного серця, він уже ніколи не зможе взяти його на руки.