Човниковий літак зустрічався з космічним кораблем на денній стороні планети, тож «Магеллан», коли його вперше побачила Мірісса, був від них на відстані майже сто кілометрів. І хоч вона знала його справжні розміри, все ж, поблискуючи в сонячному світлі, він їй нагадував якусь дитячу іграшку.
З десятикілометрової відстані він більшим не здавався. А ті чорні кола в центральній частині корабля здавалися їй всього-навсього ілюмінаторами. І тільки коли безкраїй заокруглений корпус космічного корабля опинився зовсім поруч, вона побачила і збагнула, що то люки для вантажів та стикувань, і в один з них їх літак ось-ось увійде.
Коли Мірісса розстібала прив’язний ремінь, Лорен дивився на неї з побоюванням: на надто довірливого пасажира чатувала небезпека якраз у той момент, коли, нічим не стримуваний, він раптом уперше відчує, що нульова гравітація — зовсім не така насолода, як могло здаватися. Та Мірісса виглядала цілком невимушено, коли, злегка підштовхувана Лореном, пропливла крізь повітряний тамбур.
— На щастя, нам не треба переходити до відсіків з нормальною гравітацією, тож ти уникнеш необхідності пристосовуватися двічі. Тепер залишатимешся невагома, аж доки не повернешся на Талассу.
«Було б цікаво, — подумала Мірісса, — відвідати житлові приміщення в обертовій секції корабля, але це втягло б їх у нескінченні ввічливі розмови та особисті контакти, які їй зараз найменше були потрібні». Вона раділа і з того приводу, що капітан Бей ще залишався на Талассі, і не було потреби навіть у коротенькому візиті вдячності до нього.
Полишивши тамбур, вони опинились у трубчастому коридорі чи тунелі, що простягався, здавалось, на всю довжину корабля. З одного його боку тяглися сходи, а з другого — два ряди гнучких петель, зручних як для рук, так і для ніг; вони повільно рухались вздовж паралельно розташованих пазів, але в протилежних напрямках.
— Тут не найкраще місце, коли корабель іде з прискоренням, — пояснив Лорен. — Бо тоді цей коридор перетворюється на вертикальну шахту — два кілометри завглибшки. От коли справді виникає потреба в сходах і перилах. А зараз тільки вхопитись за ту петлю, й вона тебе потягне куди треба.
Не докладаючи ніяких зусиль, вони пронеслися кількасот метрів, після чого звернули до іншого коридору, що простягався перпендикулярно до головного.
— Полиш ті петлі, — сказав Лорен після того, як вони пролетіли ще кількадесят метрів. — Хочу тобі дещо показати.
Мірісса відпустила пас, і вони пропливли в повітрі ще, зупинившись перед довгим, але вузьким вікном у боковій стінці тунелю. Вона вдивилася крізь товсте скло в величезну, яскраво освітлену металеву порожнину. Хоч вона майже втратила орієнтацію, та все-таки визначила, що ця велетенська циліндрична камера, мабуть, охоплює мало не всю ширину корабля — а той центральний тунель, виходить, іде вздовж її осі.
— Квантовий двигун, — гордо промовив Лорен.
Він навіть не спробував пояснити, що то за металеві та кришталеві вкриті плівкою предмети, чудернацької форми підпори в повітрі, підвішені на пружинах до стін камери, пульсуючі сузір’я вогнів чи абсолютно чорна сфера, яка, хоч виднілась невиразно, здавалось, обертається навколо своєї осі… Та потім сказав:
— Це є найбільшим досягненням людського генія — останній дар Землі своїм дітям. Колись завдяки ньому ми станемо господарями Галактики.
Мірісса здригнулась, уражена зарозумілим тоном, яким були сказані ці слова. Отакий він, колишній Лорен, яким був, коли ще не пом’якшав під впливом Таласси. «Що ж поробиш, — подумала вона; — але принаймні частково він уже змінився назавжди».
– І ти гадаєш, — тихо спитала, — що Галактика це хоч помітить?
Проте вона таки була вражена і ще довго й пильно вдивлялася у контури величезної незбагненної машини, завдяки якій крізь безодню світлових років зміг долетіти до неї Лорен. І вона не знала, чи благословляти її за це, чи, навпаки, проклинати за те, що от-от забере його геть.
Лорен провів її далі лабіринтом переходів, ближче до серця «Магеллана». Жодної живої душі за весь час вони так і не стріли; це було свідченням величезних розмірів корабля та нечисленності діючого екіпажу.
— Ми вже майже там, — вимовив Лорен тепер уже притишеним та дещо урочистим голосом. — А це — наш Ангел-Хранитель.
Захоплена зненацька, Мірісса підпливла ближче, доки не зрівнялася з золотим ликом, який позирав на неї з ніші. Простягнувши до нього руку, відчула холодок металу. Отже, він реальний — а не, як спочатку їй здалося, такий собі голографічний дисплей.