— Що — чи хто — це є? — прошепотіла вона.
— Маємо на борту чимало найвеличніших шедеврів мистецтва, — мовив Лорен з сумною гордістю. — Це один з найславетніших. То був цар, який помер дуже юним — ще хлопчиком…
Лоренів голос завмер, бо в них обох виникла та ж сама думка. Міріссі довелося змигнути сльозу, щоб могла прочитати напис під маскою:
ТУТАНХАМОН
1370–1352 до н. е.
(Долина Царів, Єгипет, 1922 н. е.)
Так, він помер майже в такому ж віці, як Кумар. Золоте обличчя дивилося на них крізь безодню часу й відстані — обличчя юного бога, загиблого в розквіті життя. В його рисах проглядали впевненість і влада, але ще не зухвала жорстокість, яку б дали йому непрожиті роки.
— Чому він тут? — спитала Мірісса, майже здогадуючись, яка буде відповідь.
— Він здався нам доречним символом. Єгиптяни вірили, що, коли вони виконають усі належні церемонії, померлий знов житиме десь у потойбічному світі. Чистісінький забобон, ясна річ, — але тут він таки став реальністю.
«Але не такою, як мені б хотілося», — з сумом подумала Мірісса. Дивлячись у чорні, як смола, очі хлопчика-царя, які споглядали її зі своєї маски з нетлінного золота, їй важко було повірити, що то був лише дивовижний твір мистецтва, а не жива істота.
Вона неспроможна була відірвати очі від цього спокійного, але гіпнотизуючого погляду крізь віки. Ще раз простягнула руку й погладила золоту щоку. Дорогоцінний метал раптом нагадав їй ту поему, яку знайшла в Архівах Першої Висадки, коли за допомогою комп’ютера шукала в літературі минулого слова втіхи. Більшість із тих сотень рядків ніяк їй не підходили, але оці («Автор невідомий,? 1800–2100») підійшли якнайкраще:
«Для карбувальника їх лиця — відбиток мужа на монеті.
Хоча цим хлопцям не судилось зроду стати старими».
Лорен терплячи чекав, доки Міріссині думки увійдуть знов у своє звичне річище. Відтак уставив свою картку в ледь помітну щілину поруч із посмертною маскою, і круглі двері тихо відчинилися.
Перед ними виник гардероб важкого хутряного одягу, що здавався зовсім недоречним усередині космічного корабля. Але Мірісса швидко зрозуміла його необхідність, бо температура тут була значно нижча, і вона затремтіла від незвичного холоду.
Лорен допоміг їй натягти термокостюм — не така вже легка справа в невагомості, — і вони підпливли до якогось круга наче з замерзлого скла в дальній стіні цієї невеликої камери. Кришталеві двері відкрились їм назустріч подібно до годинникового скельця, і звідти вихопився вир настільки морозного повітря, що Мірісса такого не тільки ніколи не відчувала, а й навіть собі не уявляла. Тонкі жмутки сконденсованої на холоді водяної пари кружляли навколо неї наче в якомусь танці привидів. Вона поглянула на Лорена, буцімто запитуючи: «Невже ти гадаєш, що я піду туди?!»
Він же взяв її заспокійливо за руку, кажучи:
— Не хвилюйся, костюм захистить тебе, а за пару хвилин ти й обличчям не помічатимеш холоду.
Їй важко було в це повірити, але все було саме так. Плинучи за ним поза ті двері і попервах дихаючи вельми обережно, вона скоро з подивом виявила, що її відчуття зовсім не були неприємні. Навіть навпаки, її це збуджувало, й вона нарешті змогла зрозуміти, чому люди так охоче мандрували до полярних районів Землі.
Вона легко могла уявити собі, що сама туди й утрапила, бо враження мала таке, ніби пливе якимсь мерзлим, сніжно-білим світом. Навколо були лише якісь блискучі стільники, мабуть зроблені з льоду у вигляді тисяч шестикутних чарунок. Це нагадувало зменшену копію «Магелланового» щита — тільки тут окремі секції мали лише біля метра в діаметрі й облямовані були мереживом різних трубок та дротів.
Так ось вони де — в сплячці навколо неї — всі ті сотні тисяч колоністів, для яких Земля досі лишалася буквально спогадом учорашнього дня. Що їм сниться, цікаво знати, тепер, коли вони проспали ще менше половини своєї п’ятсотрічної сплячки? А взагалі, чи бувають сни в такому туманному стані між життям та смертю? Як за Лореновим досвідом, ні; але хто може бути певним?
Міріссі доводилося бачити відеофільми про бджіл, які сновигають, роблячи свої справи, всередині вулика; вона відчувала себе теж маленькою бджілкою, коли рука в руку летіла разом з Лореном вздовж переплетення рейок та поручнів на лицьовій грані цього величезного стільника. Тепер вона вже почувалася невимушено в невагомості й навіть думати забула про лютий мороз. Та й тіла власного майже не відчувала й мусила раз у раз переконувати себе, що це аж ніяк не сон, після якого настане пробудження.