1. Главная
  2. Книги
  3. Руданський Степан Васильевич
  4. Пiснi
  5. Страница 7
Выбрать главу

26 сент[ября]

ПОЛЮБИ МЕНЕ

Лисий я, во­лос­ся спа­ло, Решта білая, як сніг, Недалеко моя яма, Та я в яму ще не ліг; Що збіліло - за­ма­люю Ще й но­во­го на­куп­лю - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то я те­бе люб­лю! Небагато в ме­не мізку, Та і пус­то в го­лові, Та я змал­ку оже­нив­ся На ба­гатій удові; І я собі узяв гроші, А бог - ми­лую мою - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то срібла на­даю! Не ло­жив я свої шиї На прав­дивії ва­ги, Погнув її не їдно­му Аж до са­мої но­ги. Зато те­пер, як бин­да­ми, Собі шию обів'єш - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то сла­ви на­жиєш! Скаменіло моє сер­це, Хоч і м'якше не бу­ло, Як ди­ти­на - не га­дає, Що доб­ро і що то зло; Але за­то як ча­са­ми Кілька ка­пельок прий­му… Полюби ме­не, дівчи­но, То-то щи­ро обійму!

26 сент[ября]

ГЕЙ-ГЕЙ, ВО­ЛИ! ЧО­ГО Ж ВИ СТА­ЛИ?...

Гей-гей, во­ли! Чо­го ж ви ста­ли? Чи ду­же по­ле за­рос­ло, Чи ле­ме­ша іржа поїла, Чи за­ту­пи­лось че­рес­ло? Бадилля зсох­ло, вже й ва­литься, Леміш я доб­ре нас­та­лив, А че­рес­ло моє но­веє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Чи зсох­ло по­ле? Чи плуг у зем­лю не іде? Чи де­рев'яная по­ли­ця Тяжкої ски­би не зве­де? Земля пух­кая, плуг не стог­не І ски­бу доб­ре відва­лив, І бо­роз­на уже чорніє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Зо­ре­мо по­ле, Насієм яро­го зер­на, Пройде ра­зок тон­кеє ра­ло, І пробіжиться бо­ро­на. А там, ди­вись, зібра­лась хмар­ка, Дрібненький до­щи­чок по­лив - І ни­ва шов­ком зе­леніє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Зер­но поспіє, І за­ко­ло­сяться по­ля, І вер­не нам за піт кри­ва­вий Із лиш­кою свя­та зем­ля. Тоді зби­рай ко­лос­ся пов­не Та тільки гос­по­да хва­ли… Чого ж ви ста­ли, мої діти? Пора нас­та­ла! Гей, во­ли!

НЕХАЙ ГНЕТЬСЯ ЛО­ЗА...

Нехай гнеться ло­за, Куди вітер пігне, - Не пе­ча­лить во­на Ні те­бе, ні ме­не. Може, й тяж­ко її, Може, й спи­на бо­лить, Але бу­ря її З корінця не зва­лить; На бо­лоті рос­те, І сла­бая са­ма - Вона гнеться собі, Бо в ній си­ли не­ма; Вона гнеться собі І так вік про­жиє І без сла­ви, в багні, Як тра­ва, зог­ниє. Як тра­ва осо­ка Зогниє у багні, І хіба лиш ко­мар Заспіває по ній. Нехай гнеться ло­за, А ти, ду­бе, кріпись, Ти рос­ти та рос­ти, Не хи­лись, не кри­вись; Ти гли­бо­ко уг­либ Твердий корінь пус­ти, Гілля вго­ру роз­кинь, Ти рос­ти та рос­ти! І до пек­ла дістань, І у пек­ло заг­лянь, І до хма­ри дістань, І на не­бо пог­лянь. І весь світ об­ди­вись, І усе розпізнай; І що доб­ро­го є, Ти у се­бе впи­вай. І у силі, в добрі, Як ска­ла, зат­вердій І, як сто­рож-си­лач, Над зем­лею ти стій; І пташ­ки світові Защебечуть тобі, І співак одпічне, Заспіває тобі. А як бу­ря ли­ха Тебе з місця зіб'є Або хма­ра-го­ра Тебе гро­мом уб'є - Світ по­чує ту смерть, І повітря здри­жить, І ліси за­гу­дуть, І зем­ля зад­ви­жить; І пташ­ки про­ле­тять, Спогадають те­бе, І співак пе­рей­де, Не за­бу­де те­бе!

ПІСНЯ

Голе-голе моє по­ле! Де ж ви, ясні квітоньки? Позгасали, пос­па­да­ли, Як на небі зіроньки. І стеб­ло пе­ресх­ло, Як би­ли­на, по­ляг­ло. Діти-діти, мої квіти! Як пог­ля­ну я на вас, Серце мліє, ка­меніє, Що цвіли ви тільки раз. Раз рос­ли, раз цвіли І без долі опа­ли. Не для ділка сво­го бджілка Вас ізсса­ла, як ди­тя, - То жа­рою, як ма­рою, Перервало вам жит­тя. І ро­си ні сльози Не спа­да­ло для кра­си. І дівчи­на, як ка­ли­на, Вас не рва­ла на ко­су - Вас зірва­ли-розірва­ли Вітри буйні без ча­су! І без літ на весь світ Розпустили в'ялий цвіт. Доле-доле, моя до­ле! Верни ж мої квітоньки, Верни діти, мої квіти, Верни ж мої зіроньки! Але ба - не сівба! Не ми­не моя жур­ба!
~ 7 ~