Дорогою до Естрель авто частенько проїжджають самісіньким краєм прірви: вищать протектори, двигтять кузови, колеса над прірвою, здається, втрачають контакт із асфальтом, — а я хіба пов'язана якось із цим світом? Я й разу не скрикнула. Жоз був розчарований. Авжеж, він звик, що дівки вищать, метушаться, дзюрять у трусенята і в нестямі хапаються за нього. Я просто запалила цигарку і вставила її йому в його соковиті, червоні губи. Отак: я знала, що він пишається мною, та боялася показати йому, — зрештою, як і всім іншим, — що я варта того часу, якого він мені вділив. Він прозивав мене партнером, прозивав другим пілотом. О, як я пишалася тим!
— Мені хотілося б і самій сісти за кермо, — сказала якось я йому.
Він удав, ніби здивувався.
— Така жінка, як ти, мала б уміти керувати.
— Я не про авто кажу.
— А про що?
— А про тих молодих жінок мого віку, про Елен Дютріє, Адрієнну Боллан, Жермену… оту німкеню, не знаю, як там її прозивають[7]… Я хочу, щоб ти навчив мене керувати літаком.
— Ти хочеш стати літункою? Тобі справді кортить стати одною з тих дуреп, що хочуть узятися за штурвал літака?!
І він зареготався. Я й не зрозуміла всього. Коли він переходив на французьку, то я знала, що він хоче покепкувати з мене. Він видер мене з самісінького осердя мого кохання, що змушувало наші голі тіла сплітатися і звиватися на піску, — і враження було таке, наче він дав мені добрячого копняка в зад, пославши мене прямісінько до корабля, що прямує в Нью-Йорк.
— Ти з глузду зсунулася, любцю. Я кохаю тебе до нестями.
Я в усьому перевершувала його — у перегонах, у плаванні, навіть у танцях. Перевершувала його, коли пірнала в маленьких бухтах на узбережжі. Якось уночі я добряче поплатилася за те, плигнувши зі скелі в невідоме плесо, бо геть обдерлася об гостре підводне каміння. Потім я клацала зубами і тремтіла в його обіймах, а він пригортав мене до себе, таку малу й тендітну порівняно з ним. Його широкі груди були мов континент, і на тому континенті мені було страх як добре.
Нарешті я здобула спокій. І кохання.
(Коли Скотт, аби помотатися, повезе мене у вигнання, ми знову проїдемо отією місциною над прірвою, і я таки перелякаюся — він буде такий п'яний, що покине кермо й почне нишпорити в кишенях, щоб дістати цигарку, а наше авто знай заноситиме, і ми дедалі певніше наближатимемося до смерті, до вибуху, що рознесе на клоччя наші тіла, і весь той самогубний цирк не матиме нічого — нічогісінько! — спільного із вправним і сексуальним керуванням літуна. Він так і не стане тверезий, коли ми вранці дістанемося до Швейцарії, нейтральної країни, де гасяться всі конфлікти. І там, у Лозанні, у найсучаснішій клініці, де вжито всіх заходів безпеки, він покине мене, щоб я гнила наодинці разом із одним із найневинніших і найпотаємніших моїх секретів).
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поміж ременем і пупом, на проміжку в кілька сантиметрів, що відокремлює пряжку від центру тіла цього чоловіка, виднів маленький трикутний чубчик, що скидався на лоно юної незайманки. Він так вражав мене і завдавав такого болю, що вряди-годи я просила — яке обличчя було в нього тоді! — сховати того пупа під сорочку. Дух літуна: навіть сьогодні, коли пам'ять інколи повертається до мене, запах його грудей викликає в мене сльози на очах і змушує тремтіти мою руку на ковдрі. Я нічого не кажу. Якби я сказала, що він тут, коло мене, що він нахилився наді мною, над моєю потилицею, і дивиться, як я малюю, то лікарі сказали б, що до мене знову повернулися галюцинації. Так гостро згадувати — це божевілля. Якби ж то могла я змалювати той його дух… «Це те, що витіснилося у вас», — казав мені лікар. О ні, не можу я нічого витіснити: усе воно тут, зі мною, воно постійно діє, постійно перебуває на першому плані. Я мізернію, бо не можу забути, задавити в собі, відринути: у мене ні екрана нема, ні заднього плану… Ох, і все ж таки це я, внучка сенатора й губернатора… донька голови Верховного суду, ледащиця у школі й цілковита нездара у водінні авто, та, зрештою, і дружина великого письменника сучасності.
Матінко Мінні! Матінко моя Мінні, де ти? Матінко моя, так недобре я поводилася, що ти покинула мене, щоб ніхто більше не любив мене?
Party[8]
Моя сукня з янгольської шкіри дуже гарна. Мінні подарувала її мені, коли ми ходили до начебто французької крамнички в Атланті (господарем тієї крамнички був старий техасець, який присягався, що це «модняча» сукня, хоч насправді мав на увазі, що це фірмова річ), і тепер мені в ній незручно. Усі ці брехні. Невже від мене тхне сексом? Чи, може, всі відчувають, що замість ароматичних ванн я купалася останніми днями в морі?.. Скотт із досадою дивився, як я перевдягаюся, обличчя в нього кривилося, наче від болю. Він був п'яний ще до того, як почали приходити перші гості. Товариство, здається, нічого не помітило, а, навпаки, казало мені, що я гарна як ніколи. Я спокійна, ну геть-чисто спокійнісінька. Я спустилася на пляж вілли «Марі» й, сама того не тямлячи, чекаю, аж коли з'явиться літун. Чекаю свисту. Думаю про тих йолопів, що підглядали за мною допіру, коли я заходила в море в купальнику тілесної барви, у тому, що призвів до першого мого скандалу в цім краю. (Звісно ж, секунду чи й дві, поки очі не звикнуть, видається, ніби я гола.) Аж ось і свист, потім якесь бурмотіння. Поки я огинаю дюну, Жоз уже встигає розібратися догола й лежить на армійському спальнику.