Тієї днини коня принесли у жертву, щоб варвари здобули своє. І вони здобули його удвічі: після нескінченної агонії коня повезли на возі ганебно червоним піском, а тепер юрба мала право споглядати страту бугая-злочинця, побачити, як довгими цівками цебенить і його кров. Бідолашний кінь іржав і хвицався, очі його рогом лізли від жаху, бо він нічого не тямив, а задерті до неба ноги благали про порозуміння, а ще одному злочинцю, бичкові, застромили шпичку поміж лопатки, таку довгу, що вона хилиталася і він заточувався на ногах, та знову кидався в бій (адже то був такий бій, не так собі), і коли юрма на лавах побачила, як він повалився на коліна і склав зброю, то вона аж заволала з утіхи. Грабарі порозстібали ширіньки, Молодиці поздирали свої плащі й накинулися на їхні смердючі табаки, бо того дня Господнього їм дозволялося причащатися. І поки вони смакували Тіло Христове і Батьківське Сім'я, їхні перелякані Дітваки шукали вихід і чекали нову різанину, ще одне блядство, і все оце зборисько смоктало, базікало, навчалося, а недорізаний негідник бугай спливав кривлею на арені і квилив немов телятко. І ніхто й не плюнув у бік цього провісника смерті, такого небезпечного колись, аж його прозвали Дияволом.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
«Знайте, лікарю, що корида розпочинається відразу ж після відправи. Вони навіть не скидають свого святешнього вбрання, просто перехоплять що-небудь дорогою та й біжать до арени, щоб подивитися, як цебенітиме кров. Як цебенітиме вона і як випадатимуть тельбухи».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я стала матір'ю своєї доньки. Доньки, яка тягнеться лише до батька. Той день закарбувався в незаплямовано-порожньому календарі багатьох років знедоленості. Я почувалася, наче я померла, позбулася життя, та враз дужа зробилася. «Свинюко ти, — сказала я Льюїсові. — Гадюко проклята з гадючого кубла. Щоб ноги твоєї не було в мене вдома. Згинь, а то я задушу тебе голіруч!» Я взяла Патті на руки, і ми почали спускатися сходами до виходу. Я пхала у тлусті спини, копала по варикозних ногах. Якщо хтось огризався, я наступала йому на ногу, вигукуючи ті слова іспанською, які знала: «Mierda de puta», або ж навпаки: «Puta de mierda»[13], інших я не знала. Сонце пекло мені в потилицю, піт заливав очі, у повітрі кружляли чорні порошинки, і здавалося, наче я потрапила у глухий кут.
На оточеному пальмами майдані височів водограй із басейном, і ми з Патті туди залізли простісінько в одязі. Дві вдови грабарів дивилися на нас із альтанки. Вони сміялися, у роті в них було не більше п'яти зубів на двох, та вони всміхалися тими зубами й підбадьорливо махали нам, що, мовляв, так, так, авжеж, сенс життя — це фонтан, а не арена.
Ох, Патті! Твоє ім'я таке промовисте.
Коли мене вирвали з Жозових обіймів, найтяжчим покаранням було для мене не публічне приниження. Ох, три місяці я перебувала в порожньому домі, оподаль від усіх, під невсипущим наглядом якоїсь кухарки, в якої очі були немов два цвяхи, забиті в лице, крізь яке виразно проступала маска смерті, а допомагав їй садівник — заледве здіймався галас, він вилазив із кущів мімози чи ломикаменю.