Ми із Мінні давно вже не балакаємо. Її відсутність під час мого вінчання, смерть Судді, а потім і самогубство Ентоні-молодшого — тепер ми розуміємо одна одну без слів. Ми разом пораємося в садку. Матінка вдає досвідченого садівника, показує мені, як поводитися із живцями й щеплювати їх. Частенько мені доводиться кидати працю, бо пополудні я стомлююся: управлятись я вже покинула, а нейролептики та інша трутизна, та ще постійне сидіння в чотирьох стінах, геть зруйнували моє тіло, воно вже не підкоряється мені. Мінні вже ось вісімдесят незабаром буде, а вона часом така весела, аж мені заздрісно. Коли вона бачить, що я блідну й заточуюся, знесилившись, вона садовить мене під дашком біля вхідних дверей або в затінку під деревом, і ми мовчки п'ємо холодний чай. Не балакаємо ми про Френсіса і його каліфорнійську коханку, ані про мою писанину чи про мої картини, і дуже рідко про Патті, яка навчається в університеті дуже далеко від нас.
«Далі, ніж дозволяє цей світ»
Убравшись учора у вузьку просту сукню, гаптовану блискітками, що так гарно мерехтіли у вогнях готелю «Рітц», я вважала себе такою бажаною, такою любою, — ох і дурепа! Я була дружиною найславетнішого письменника на світі, та ще й наймолодшого поміж ними — йому було всього двадцять дев'ять років. А я у двадцять шість років уже змарніла, стала, сказати б, його шматою, його цуциком. Скотт насилу глянув на мене блакитно-зеленими очима, що скидалися на холодний джин у його келисі.
— Ти наче лускою вся вкрита, — пробурмотів він. — Про це треба написати.
Я була немов уві сні, була немов п'яна.
— Я так кохаю тебе, Скотте. Не сирена я. І ніяких чарів тут нема. Тільки моє кохання до тебе, Гуфо.
— Це слова. Ніхто їм не повірить. — І він докинув, регочучи: — Та й не про сирену я казав. Про гадюку. Ти мерзенна.
І тоді мені спало на думку те, що радив мені Жозан останнім часом: «Скажи йому, що він рогоносець. І тоді він відпустить тебе». Аж ні, хоч і рогоносець, та вважає він мене своєю жінкою — і якщо не жадає мене, то принаймні мною володіє.
Либонь, ми були незвичайні люди. Утративши мене, він раптом запрагнув мене повернути. Скотт робив усе як романіст: покаравши мене, він вирішив мене перевиховати.
І обрав найповажніших психіатрів. Отож будемо й далі поміж знаменитостями.
У Гертруди Стайн бувало чимало телепнів. Той клятий задавака Льюїс уже зіпсував вечір, прочитавши свої оповідання, яким аплодувало лише декілька французів, що ні слова не второпали з тієї писанини. Я рятувалася з Рене. Як по правді, я волію танцювати в «Ля Ревю Негр», у «Полідорі», у «Ля Куполь»… Рене — це молодий і не дуже мужній поет (у Скотта він викликає огиду), він живе з Коконю, запеклим гейком, та, як на мене, дуже непоганим художником. Вони водять мене шинками Правого берега, барами збоченців на Монмартрі та на Єлисейських полях, де я почуваюся не так і кепсько, як подумати, а також — я так полюбляю їх, — ми ходимо на космополітичні балі, де всі обличчя бліді або чорні, або смагляві од засмаги. Скотт давно вже не танцює, ні зі мною, ні з іншими людьми. Танцювальні майданчики йому набридли, його лякають ці червоні стіни і блакитні чи помаранчеві лампи, він терпіти не може звуків танго, що передують джазові. А я почуваюся там дуже дивно, так, наче опинилась удома: очі мої заспокоюються від того приглушеного світла, музика мене збуджує, ті нічні клуби нагадують мені мангеттенські шинки, надто ж один ресторан біля затоки Алабами, де щовечора тітонька Джулія зі своєю сестрою співали в оточенні п'яних і войовничих дядьків. Ми з Таллулою сідали на велосипеди та їхали послухати, як вони співають, біля перегородки, що відокремлює шинок від танцювального майданчика. І ми робили, як і вони: замкнені надворі, цілі години танцювали без упину, аж сукні задиралися до пояса.
Коконю регоче, коли здоровецькі лобуряки, либонь, повії, труться об нього під час танців або підіймають його вгору, часом вони зникають у приміщеннях, куди заборонено заходити жінкам, у кімнатах для курців, кажуть вони, і Коконю виходить звідти червоний мов буряк, з дурнуватою усмішкою і скляним поглядом чоловіка, якого допіру добряче попорали.
— Чудернацьке місто, цей Париж, правда? — шепоче він мені на вухо. — Таке враження, наче всі гейки, усі лесбійки, усі американські негри обрали його собі притулком. Ні заборон, ні умовностей тут.
— Тоді, Коко, поясни мені, чому я не маю права курити?
Коконю регоче, і мені стає трохи ніяково. У тому горловому реготі більше смутку, ніж радості.