Того дня 1920 року, коли я залишала рідну домівку і Скотт приїхав, щоб повезти мене на вокзал, — мій принц приїхав по мене на білому коні, — матінка моя підозріливо й з огидою окинула мене оком. Аж угледіла гарденію в косах, яку заплела мені тітонька Джулія, і сказала: «Оттак-пак… Тобі бракує тільки негритянської зачіски».
Танцювати
Майдан Кліші. Я стільки часу збула на перекладині й на пуантах, що ноги мої аж кровлять, а проміжжя болить від розтяжок. Любов каже, що я несамовита, а потім регочеться, тримаючи в руці цигарку з рожевим кінчиком, з тих, які пощастило якимось дивом вивезти з Росії. Виходячи на бульвар, щоб зловити таксі, я накульгую, ноги аж горять, шкандибаю мов та качка. Водій довго вагався, перш ніж узяти мене, бо я видалася йому причинуватою або ж небезпечною. Врешті він сказав, посміхаючись:
— Побачивши, як ви ото шкандибаєте, я подумав, ви вагітна й у вас зараз відійдуть води на задньому сидінні. То ви танцівниця? І в якому шинку?
Мені хотілося стати балериною.
— У тридцять років не починають танцювати, — каже мені Любов, та я кладу перед нею чималий жмут банкнотів.
— Мені двадцять сім років, пані. І я танцювала до шістнадцяти років.
Вона знизує плечима й затягується цигаркою з рожевим кінчиком.
— Тоді навряд чи потрібна вам я.
Мені хотілося, щоб мені дали час. Перш ніж стати зіркою, перш ніж зробитися балериною, нехай мені дали б змогу побути кумедним дівчам, маленькою прудкою мишкою. У двадцять вісім років уже нема часу. Кепсько, кажуть мені підфарбовані очі Любові. Це мене страшенно засмучує.
— Щовечора після вісімнадцятої години, коли закінчаться уроки.
А я:
— Але ж мені не хочеться бути самій. Я хочу бути з усіма.
А вона каже, затягуючись тією рожево-золотавою цигаркою:
— Завтра я побачу вас саму. Тоді щось будемо вирішувати.
…Фітц скаржиться. Я пізно повертаюся вечорами додому. Мені насилу вистачає сили поїхати на вечерю до Стайнів, Мерфі, Моллоїв, Гульбенкянів, Мелоунів — please, leave me alone[17].
Часом я чую, як смердить від тебе потом, каже він. Часом я забуваю зачесатись у таксі й скидаюся на хвойду, так він каже теж. Йому соромно за мене. Не новина воно, та згодом це просто нестерпно. У вбиральні шинку «Дім» є Лулу, яка допомагає мені «попудритися». Гадаю, її кокаїн мене не бере, та я нюхаю його, бо вона каже, що як я вихилю ще одним духом повну склянку бурбону, то буду здаватися щасливою і пишатимуся собою. Часом мені хочеться не виходити відтіля, а сидіти коло Лулу й дивитися, як клієнти кидають їй дрібняки на тарілочку. Дехто спускається сюди, щоб купити в неї цигарок, інші таємниче кивають їй, і тоді вона виходить, щоб поміняти згорнуту квадратиком банкноту на малесенький пакетик із кокаїном.
Чутно, як чоловіки дзюрять у пісуари, як спускають воду в унітазах, та дзюрчання води в умивальницях не чутно, також не чути, як ковзає мило в їхніх долонях, ані як оддирають вони клапті паперових рушників. А потім вони гладять тебе по щоці за столом, намащують тобі канапку, і ти цілуєш їхні пальці, дякуючи. Скотт напившись, теж завжди забуває помити руки. Мені тоді кортить його вбити.
Коли він укладається в ліжко й напинає на себе простирадло, то смердить мов креветка. І чому вони ніколи не відчувають цього смороду? Якби вони дізналися про це, то зашарілися й вискочили б із ліжка, вони не знали б куди подітися, якби дізналися, що смердять немов креветки. Або ж як італійський сир. Або як труп.
Таж ні, вони не хочуть того знати. Оце найголовніше їхнє завдання, найголовніше діло всього їхнього життя: не звертати уваги на тіло, яким вони хизуються, і гидувати лише собою.
Я заходжу до покою, де Скотт щось пише. Чекаю, аж коли пальці його почнуть затинатися, аж доки клавіші друкарської машини завмруть, а за кілька секунд знову почнуть друкувати. Скоттова спина хилитається у кріслі.
Я майже волаю, допитуючись:
— Чому? Чому я не впізнаю себе на світлинах? Чому я була усміхненим, білявим дівчам, таким пустотливим, таким чемним, із білявими кучериками, наче в ягнятка, а за десять років стала цією жахливою молодицею із квадратною щелепою, чоловічими рисами обличчя і хрипким басом портового докера?
Скотт обертається й міряє мене поглядом.
— Знаєш, Крихітко, як на мене, ти завжди була така.
Мені заборонено казати «бюро» на кімнату, де він пише. Бюро — це для клерків, друкарок, страхових агентів і дітей заможних людей, котрі мають секретарку і велике шкіряне крісло. Він такий самий сноб, як і бідняк, що соромиться своєї вбогості.