Гостям я кажу «його кімната» або «кабінет для праці», та сама подумки прозиваю те приміщення «кімнатою, де тхне». Тютюном, солодкавим духом дорогого алкоголю, яким просякнуті стіни, духом чоловіка, що не стежить за собою, забуває прийняти душ уранці й увечері, не миється у ванні, брудного, занедбаного, гладкого чоловіка, що на все махнув рукою.
Я не шкодую, що самотня: ніколи, ні в готельних номерах, ні на віллах, ні в апартаментах ніхто ніколи й не думав давати мені окрему кімнату. Ох, якби в мене була бодай малесенька комірка, де я могла б писати, то я була б щаслива! Та це не входить до програми Ідеальної Пари, і вже тим паче не фігурує в каталозі Втраченого Покоління, що його так полюбляють самозакохані білі чоловіки.
Якби я могла каструвати Льюїса, то аж не тямилася б від щастя. Одчикрижити б йому ті яєла, що ними він так пишається, наче двома раковими пухлинами. Та, на жаль, нема в мене стола ні для писання, ні операційного, де можна було б одітнути те причандалля. Та й жорстокості бракує. Капосне дівчисько зморилося. Охляло. І незабаром геть зів'яне.
Повертаючись із нічних походеньок, ми часто мусили проїздити бідняцьким Парижем, убогими кварталами з чорними масними бруківками, де брудна вода змішується з попелом, а за фасадами, що наче поїдені лепрою, у темних коридорах і на сходах із хисткими поручнями стоїть затхлий дух капусти й вареної квасолі впереміш із сопухом лайна з убиралень. Того ранку, поки ми ловили таксі, покинувши «Цикаду» (нам уже остогидло тепле шампанське, сидіти поміж Пікассо, що зневажав усіх, балакучим Кокто, красенем Радіґе[18], який думає про щось своє, і трьома вбраними в пір'я принцесами, котрі корчили із себе муз, хоча насправді були просто трьома банківськими рахунками), ми чвалали вулицею, захаращеною сміттям. Різники тарганили на плечах блідо-червоні туші, від яких тхнуло холодом і смертю, у забігайлівках стояв дух тирси, якою посипали кахляну долівку, а хатні прибиральниці, вихлюпнувши відра з гострим запахом хлору, здавалося, проводили поглядами ноги перехожих і хвости безпритульних псів. Скотт пробурмотів разюче правдиві слова: «Нещасні ці передмістя… Тут саме лихо». Я притулилася до нього й поцілувала його просто в уста, забувши про бридкий дух у нього з рота. Часом я так його кохала!
Ми жили наче у світляній кулі, в ореолі, що оточував нас покотьолом і рухався разом із нами. У такі хвилини ми були вічні.
Учора вночі ми так реготались і вечеряли в такому доброму гуморі, у такому гарному товаристві, і треба було танцювати…
На жаль, мої балетні сатинові черевички були у крові й геть стоптані. Така вже доля в мене, тож танцям настав край. Дехто казав, що я цього і домагалася, що сама хотіла цього і врешті сама себе звела унівеч. Ото вже йолопи!
Згадуються мені ті ночі в таборі Шерідан, коли я танцювала, аж ніг уже своїх не чула від човгання підошов по долівці танцювального майданчика. І тоді я скидала черевички й танцювала далі босоніж. Літуни аплодували, механіки, радисти і штурмани теж плескали в долоні. Спідниця моя розвівалася, пальцями і гримасами я реагувала на ті незрозумілі знаки, що подавали їх мені хлопці. Я була юною лярвою, була молоденькою хвойдочкою з Монтгомері, міс Алабамою казарм і в'язниць. Та нічого про те не знала тоді.
Хто може ухвалити мені вирок? Хто скаже, що недобре бути в чоловічих обіймах, у лагідних обіймах молодого хлопчини, такого ніжного, такого поважного юнака, що йде на ту прокляту, безглузду війну? Так мені кортить повбивати їх, оцих нестерпних людей із хрипкими голосами, цих бевзів, що зустрічаються в метро й паризьких кублах, цих крикунів у дорогому вбранні й макіяжі. їхня фізична потворність — це відображення нашої моральної ницості.
— Треба більше наполегливості, — каже Любов. — Я звикла мати справу з людьми, що всім пожертвували задля перекладини і дзеркала. Праця — це і є мистецтво, хоч вам це здається профанацією, та це все-таки правда, сумна й гірка правда. Люба моя, нема ні краси, ні таланту, ні долі, є тільки оця жахлива, безнастанна праця, коли з тебе дзюрком цебенить піт, коли ти стогнеш, благаєш сама себе припинити цю муку, аж усе воно обертається врешті мистецтвом. За умови, що забудеш про дзеркало.
Як ви будете танцювати? Ноги ваші такі тендітні, біля ступні вони тонкі, як моє зап'ястя. І від ступні до коліна у вас тільки кістки — ніяких м'язів, навіть литки не видно. Ваші ноги атрофувалися, дитинко. Що дужче ви наполягаєте на своєму, то швидше рухаєтеся назустріч облудним надіям.
18
Раймон Радіґе (1903—1923) — французький письменник, автор знаменитого роману «Диявол у плоті», написаного ним у віці шістнадцяти років.